-= Меню =-

Не дай нам, Бог, забути про цей травневий день!

9 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

Цей незабутній травневий день 1945 року увійшов в історію громом артилерійських залпів, які сповістили світ про закінчення страшної війни, про Перемогу нашого незламного народу.

Фронтові листи... Здається, і сьогодні вони пахнуть порохом і димом, солдатською махоркою й пилом фронтових доріг. В цих обережно складених трикутниках зберігається історія, велич і трагедія тієї страшної війни…

Треугольником сложен потемневший листок,
В нем и горькое лето, и сигналы тревог,
В нем печаль отступленья в тот отчаянный год.
Рвется ветер осенний и команда: вперёд!
Даже смерть отступала, хоть на несколько дней,
Где солдатские письма шли дорогой своей.
И с поклоном последние письма, полные сил,
От погибших в сраженьях почтальон приносил.
Письма с фронта вобрали и судьбу, и любовь,
И бессонную правду фронтовых голосов.

…И снова ты протягиваешь руки,
Зовешь из невозвратной стороны.
Уже ходили б в школу наши внуки,
Мой милый, если б не было войны!

Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой.
Выходила на берег Катюша,
На высокий берег на крутой…

Пусть он вспомнит девушку простую,
Пусть услышит, как она поет,
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет.

БАЛЛАДА О МАТЕРИ

Постарела мать за тридцать лет,
А вестей от сына нет и нет.
Но она все продолжает ждать,
Потому что верит, потому что мать.

И на что надеется она? 
Много лет, как кончилась война. 
Много лет, как все пришли назад, 
Кроме мертвых, что в земле лежат. 
Сколько их в то дальнее село, 
Мальчиков безусых, не пришло.

…Раз в село прислали по весне 
Фильм документальный о войне. 
Все пришли в кино – и стар, и мал. 
Кто познал войну и кто не знал, 
Перед горькой памятью людской 
Разливалась ненависть рекой.

Трудно было это вспоминать. 
Вдруг с экрана сын взглянул на мать. 
Мать узнала сына в тот же миг, 
И пронесся материнский крик: 
- Алексей! Алёшенька! Сынок! – 
Словно сын ее услышать мог.

Он рванулся из траншеи в бой, 
Встала мать прикрыть его собой. 
Все боялась – вдруг он упадет, 
Но сквозь годы мчался сын вперед. 
- Алексей! – кричали земляки. 
- Алексей! – просили. – Добеги!

Кадр сменился. Сын остался жить, 
Просит мать о сыне повторить. 
И опять в атаку сын бежит. 
Жив-здоров, не ранен, не убит.

- Алексей! Алешенька! Сынок! – 
Словно сын ее услышать мог. 

Дома все ей чудилось кино… 
Все ждала, вот-вот сейчас в окно 
Посреди тревожной тишины 
Постучится сын ее с войны.

Цей чорно-білий знімок якимось таємничим чином вміщує те, що просто не може вмістити: колір, стан душі, емоційний надрив, біль тієї миті. Відчуваєш густу блакить неба. Бачиш сліпучий відблиск сонячних променів на пістолеті. І навіть відчуваєш гарячий запах трави. Як багато безмежного, спокійного неба у цій фотографії, знятої за мить до останнього хрипу, важкого падіння тіла, крові і смерті.

Фотограф Макс Альперт сидів у неглибокому окопі, коли розпочалася атака. День був літній, дуже спекотний. Коли фігура офіцера виникла на тлі неба, фотограф ледь встиг підняти об'єктив і натиснути на спуск. В ту саму мить поруч щось гримнуло, пролунав крик: «Комбата вбито!» – і по спині фотографа забарабанили грудки землі.

Згодом фотограф Альперт зміг з розбитої камери обережно вийняти плівку. Кадр з комбатом, що піднімає бійців в атаку, дивом залишився цілим.

На жаль, автору знімку не вдалося з’ясувати ім’я цього відважного воїна. А після війни він став отримувати сотні листів від людей, які впізнавали в молодому офіцері свого батька, брата, сина, друга. Безіменний комбат з вольовим слов’янським обличчям в цих листах отримував сотні різних імен і прізвищ.

І неважливо, що немає остаточно встановлених імені та прізвища, не чути, які слова вигукує, незрозуміло, в якому званні, скільки кубиків на петлицях, де похоронка, кому прийшла, чиї друзі дали з гвинтівок останній салют біля свіжонасипаної могили ... Так, нам взагалі нічого не відомо про цю відважну людину. Але головне ми знаємо! Молодий офіцер Червоної армії піднімає своїх бійців в атаку. За мить... він загине.

«Три рази поранена і три рази контужена. На війні хто про що мріяв: хто додому повернутися, хто дійти до Берліна, а я про одне загадувала – дожити б до дня народження, щоб мені виповнилося вісімнадцять років. Чомусь мені страшно було померти раніше, не дожити навіть до вісімнадцяти. Ходила я в брюках, в пілотці, завжди обірвана, тому що завжди на колінах повзеш, та ще й пораненого тягнеш. Не вірилося, що коли-небудь можна буде встати і йти по землі, а не повзти. Це мрія була!..»

Четверть роты уже скосило…

Распростертая на снегу,

Плачет девочка от бессилия,

Задыхается: «Не могу! »

Тяжеленный попался малый,

Сил тащить его больше нет…

Санитарочке той усталой

Восемнадцать сравнялось лет.

«Ми його ховали... Він лежав на плащ-палатці, його тільки-тільки вбило. Німці нас обстрілюють. Треба ховати швидко... Прямо зараз... Знайшли старі берези, вибрали ту, яка віддалік від старого дуба стояла. Найбільша. Біля неї я намагалася запам'ятати, щоб повернутися і знайти потім це місце. Тут село закінчується, тут роздоріжжя... Але як запам'ятати? Як запам'ятати, якщо одна береза в нас на очах запалала... Як? Стали прощатися... Мені кажуть:«Ти – перша!» У мене серце підскочило, я зрозуміла... Що... Всім, виявляється, відомо про моє кохання. Всі знають... Думка вдарила: може, і він знав? Ось... Він лежить... Зараз його спустять у землю, закопають…

Але я дуже зраділа цій думці, що, може, він теж знав. А раптом і я йому подобалася? Начебто він живий і щось мені зараз відповість... Згадала, як на Новий рік він подарував мені німецьку шоколадку. Я її місяць не їла, в кишені носила. Зараз до мене це не доходить, я все життя згадую... Цей момент... Бомби летять ... Він ...Лежить на плащ-палатці ... Цей момент... А я радію... Стою і в душі посміхаюсь. Ненормальна. Я радію, що він, може бути, знав про мою любов... Підійшла і його поцілувала. Ніколи до цього не цілувала чоловіка... Це був перший поцілунок...»

 

В цей день цвітуть салюти і чути дзвін пісень,
Не дай нам, Бог, забути який сьогодні день,
Не дай нам, Бог, забути про цей травневий день.
Страшні чотири роки ми йшли до цього дня,
Всі муки і тривоги ми випили до дна,
Крізь муки і тривоги ми йшли чотири роки,
Ми йшли до перемоги, а з нами йшла весна.

Шануймо й вічно пам’ятаймо тих, хто подарував нам весну 1945 року,

тих, чиї долі зруйнувала війна,

чию молодість вона спопелила,

тих, чиє майбутнє безжально знищила,

тих, хто дивився у вічі нацистській нечисті,

тих, хто не віддав ворогові ані шматочка рідної землі,

тих, чиї імена назавжди записані в книзі пам’яті людства,

тих, хто залишив нам безцінну спадщину – Велику ПЕРЕМОГУ…

Пам’ятай ратний подвиг своїх великих пращурів! Залишайся гідним нащадком святої Перемоги!

Олена Рудковська,
бібліотекар Наукової бібліотеки 

Останні новини Наукової бібліотеки