-= Меню =-

Слідом за героями творів Світлани Алексієвич

Світлана Алексієвич — білоруська письменниця й публіцистка , яка має і українське коріння. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. У 1967-му вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету. Авторка книжок «У війни не жіноче обличчя» (1983), «Останні свідки. Сто недитячих розповідей» (1985), «Цинкові хлопчики» (1989), «Зачаровані смертю» (1993), «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» (1999), «Дивний олень вічного полювання» (2006), «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013).

В одному з інтерв’ю виданню «Тиждень.ua» на запитання Ганни Тулуб:

«У «Цинкових хлопчиках» і першій вашій книжці «У війни не жіноче обличчя» про війну багато розповідають жінки. Коли і як до вас прийшло рішення показати війну їхніми очима? Яка вона, ця до кінця не висловлена війна?»

Світлана Алексієвич дала вражаючу відповідь:

«Ідеться передусім про враження з мого дитинства. Село по війні було переважно жіночим. Коли я приїжджала до бабусі в Україну, то лишень зрідка в її селі бачила чоловіків. У Білорусі чоловіче населення в ту війну винищили. Іще стійкий спогад того часу: інваліди без рук та ніг, що пересуваються на дерев’яних колясочках при самій землі. Постійно були жіночі розмови. Пригадую жінок у білих сорочках, побілені хати й вечірні бесіди їхні про війну, зовсім не схожі на те, що писали в книжках. Мої батьки були вчителями, і дім наш наповнювала різна література. Але всі ці книжки були якимись іншими, від них не ставало так пронизливо страшно й незрозуміло, як від отих розмов.

У жінок зовсім інакша війна. Вони не є заручниками чоловічої культури війни — такими, як самі чоловіки. Змалку запам’ятала, що жіноцтво, яке бачило й пережило війну, про неї говорило не як про героїзм, а як про вбивство: ідеш після бою, і лежать убиті німці, а поруч убиті червоноармійці. І ті, й ті молоді, красиві, усіх шкода. Шкодували за втраченими життями, зникненням часу. Лише жінки розповідали, як страждали птахи або коні. Для мене це були несподівані повороти. Я була радянською дівчинкою, вихованою в радянській школі, і от одного разу зіткнулася з величезним, зовсім не знаним для мене світом. Мене як представницю іншого покоління саме це й цікавило, а не те, як одні героїчно вбивали інших.

Афганська війна була страшна. Безпосередню участь у бойових діях тоді брало надзвичайно мало жінок, бо їх до тієї справи не допускали. Вони були лікарями, медсестрами тощо. Матері й дружини тих, хто там воював, розповідали, що там та як, і от із їхніх слів відкрилась інша війна. Ми звикли, що на війні всі стріляють. Виявилося, є ще така війна, на якій страждають. Як жити тим, хто втратив дітей? Пригадую розповідь Тамари Догнар про загиблого сина, коли вона розповідала, який він був красивий і як їй шкода цієї знищеної краси. Задум був написати таку книжку про війну, щоб навіть генералів нудило від того, наскільки все те було безглуздо. Не знаю, чи так гостро вони відчули це послання, якщо читали написане мною. Фактом залишається інше: два роки, приблизно до початку правління Ґорбачова, цю книжку не хотіли друкувати.»

До 70-річчя від дня народження Світлани Александрівни на абонементі художньої літератури підготовлена книжкова полиця «Слідом за героями творів Світлани Алексієвич».

Наталiя Михайлова,
провідний бібліотекар

Останні новини Наукової бібліотеки


  • 14.08.2018 Виставка нових надходжень (серпень – вересень)