Перший інспектор Уманського середнього училища землеробста і садівництва: до 165 річчя від дня народження Павла Григоровича Анциферова
Павло Григорович Анциферов, дійсний статський радник, народився в родині архангельського корабельного майора 27 червня 1851 року.
У середені 1870-х рр. два молодих педагога, випускники столичного Землеробського інституту Дмитро Семенович Леванда и Павло Григорович Анциферов отримали призначення до Умані в училище землеробства і садівництва. Вони на той час були свояками: дружиною Леванди була Марія Максимівна Петрова, а дружиною Анциферова Катерина Максимівна Петрова.
Два товариша, які одночасно розпочали педагогічний і науковий шлях, синхронно піднімались кар`єрними сходинками. Павло Григорович викладав твариннництво, Дмитро Семенович – рахівництво.У 1878 році термін навчання в училищі збільшився до 6 років і була введена посада інспектора училища, яка відповідає посаді заступника директора з навчально-виховної роботи, Павло Григорович став першим інспектором училища. За зразкове виконання службових обов`язків Павло Григорович отримав орден Св. Станіслава другого ступеня.
Про той час пише син Павла Григоровича Микола Павлович Анциферов, який народився в Умані і згодом став відомим істориком, культурологом, краєзнавцем.
«Мои родители били страстно привязаны к чудесной Софиевке. В ней протекла значительная часть их жизни. Как мало я знал о ней! Мне только известно, что они были счастливы, и только одна тень омрачала их: у них не было детей. С появлением на свет меня они уже недолго прожили в Софиевке. Папа был переведен в Никитский сад, когда мне исполнилось два года».
У 1891 році Павло Григорович Анциферов займає посаду директора Нікітського ботанічного саду і за сумісництвом директора училища садівництва і виноробства. З роками біографічні дані були частково втрачені.
Образ науковця, керівника яскраво доповнюють спогади сина.
“Образ отца — всегда ясный, тихий, иногда печальный. Никогда я не видел его не только сердитым, но даже хмурым или раздраженным, никогда не слышал повышенного голоса. Всюду, где он появлялся, его встречали приветливые лица, стихали споры, усмирялось раздраженное возбуждение. При мне не было ни одной ссоры между отцом и матерью. Я утверждаю это с полной уверенностью. Малейшая раздраженная интонация навсегда болезненно врезалась бы в мою память. Я живо вспоминаю одно разногласие между моими родителями. К нам приехал погостить мамин брат, дядя Вася. Он забавлял меня, подражая криками слону. Изображая зверинец, он от лица сторожа употребил какое-то малоцензурное слово, которое я сейчас же подхватил. Мама меня остановила. Я снова повторил. На меня накатил дух своеволия. Тогда мама встала, молча взяла меня за руку и увела в спальню. Там она закрыла ставни (был еще день) и, оставив меня в полутьме, ушла. Меня очень редко наказывали и, конечно, эта кара потрясла меня. Я чувствовал себя в отчаянии от обиды и одиночества. Вдруг раскрылась дверь: вошел папа — он подошел ко мне и, не говоря ни слова, сел рядом на подоконнике. Я прижался к нему, и мы сидели так, пока мама не позвала меня.
Папин поступок был то, что называется непедагогичным. Но я-то знаю, что никакого подрыва авторитета мамы не произошло, но к отцу у меня усилилось какое-то особое чувство доверчивости.
...К папе приходили учителя, ученики нашего училища, татары из деревни Никиты, рабочие Никитского сада, случайные просители. Папа выслушивал всех: соглашался, возражал, отказывал, давал советы, давал деньги. Всегда внимательный и спокойный. Таким же он был во время обходов Никитского сада, оранжерей, питомников. К нему очень охотно подходили, и папа, всегда такой же внимательный и спокойный, давал советы и приказания. Конечно, в моем детском сознании он не мог не казаться повелителем этого мира, а для меня этот мир тогда был вселенной. За ним ничто реально не существо».
У 1897 році Павло Григорович важко захворів, діагноз лікарів був страшний – онкологія. Дружина і син супроводжують його до Німеччини.
«Когда в 1897 году мой отец заболел, мы выехали всей семьей за границу для его лечения. Проездом останавливались у родных в Софиевке. И на возвратном пути мы снова задержались на моей родине. Здесь, в том доме, где я родился, умер папа».
Поховали Павла Григоровича на цвинтарі Софіївської слобідки, за кілька сот метрів від училища.
Сучасники з повагою ставились до Павла Григоровича Анциферова. Вшановуючи пам`ять педагога і керівника в Уманському училищі землеробства і садівництва створили «фонд помощи имени бывшего инспектора училища П.Г. Анциферова с процентов капитала, собранного должостными лицами и бывшими учениками Уманского училища.»
У музейній кімнаті Наукової бібліотеки нашого університету зберігається книга Густава Єгера «Микроскопическій миръ» з особистої бібліотеки Павла Григоровича. А також цікаве видання, яке використовувалось як підручник – копія конспекту «Сельскохозяйственная Зоологія. Лекціи, читанныя въ Петровско-Разумовской С.Х. и Л. Академіи профессоромъ К.Э.Линдерманомъ. 1881-
Навіть у часи лихоліть ці книги були збережені у фондах нашої бібліотеки.
У 1936 році, відчуваючи загрозу арешту з боку тодішньої влади, Микола Павлович Анциферов таємно приїжджає до Умані.
«Прошло много, много лет. Исполнилось 40 лет после кончины моего отца. Я посетил Софиевку с женой Софией Александровной. Тот образ парка, который с детских лет жил в моей душе и казался таким прекрасным, вполне устоял перед реальностью... Посетили мы и дом моего детства. Там размещалась канцелярия училища. На сельском кладбище в буйно разросшейся траве мы нашли и могилу моего отца. Обелиск из черного лабрадора был сброшен. Но цоколь остался на своем месте. На нем сохранилась и надмогильная надпись».
Після закриття кладовища у 1986 році могила Павла Григоровича Анциферова була остаточно втрачена. Перша невдала спроба її відшукати на прохання правнучки Тетяни Миколаївни Камендровської припадає на 1996 рік. У 2012 році випадково був знайдений цоколь пам`ятника. Після з`ясування у відповідних інстанціях, було вирішене питання збереження пам`яті колишнього інспектора Училища землеробства і садівництва Павла Григоровича Анциферова у формі кенотафа. (Кенотаф – символична могила, в якій немає небіжчика.) За підтримки керівництва університету навесні 2013 року ініціативна група разом з студентами факультету лісового та садово-паркового господарства, робітниками господарської частини було перенесено і встановлено на вільній від поховань ділянці між віковими кримськими соснами знайдену частину пам`ятника. Вже три роки кенотаф є символом історичної пам`яті для студентів, аспірантів, викладачів, співробітників Уманського національного університету садівництва. Дослідження родоводу Анциферових продовжується. У 2013 році у Науковій бібліотеці відбулась презентація книги нашого земляка Олександра Головцова «Дом над парком», де є сторінки присвячені Павлу Григоровичу Анциферову. Наших читачів чекає зустріч ще з однією книгою Олексанра Головцова «Феномен Анциферова», яка побачить світ цього року у київському видавництві «Альфа Реклама». Це третя книга інтелектуальної прози, яку автор присвятив Миколі Павловичу Анциферову та 400-літтю першої згадки про місто Умань.
Наталія Михайлова, провідний бібліотекар
