Афганістан болить в моїй душі
15 лютого Україна буде вшановувати своїх синів — воїнів, які виконували свій інтернаціональний обов’язок на землі Афганістану. Майже 10 років проливали там кров наші військові. 15 лютого 1989 останній солдат залишив цю країну.
15 лютого до пам’ятників, що встановлені на Черкаській землі в Черкасах, Умані, Корсунь-Шевченківськовому, Золотоноші, Тальному, Кам’янці прийдуть сивочолі ветерани тієї війни, городяни, школярі й студенти. І серед них будуть ті, хто вже сьогодні боронить нашу землю.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть
Ці слова Василя Симоненка викарбовано на обеліску в Черкасах. Давно вірш, написаний у 1956 році, став піснею, а після страшної афганської війни – епітафією загиблим.
11 лютого 2020 року на абонементі художньої літератури відбулась година мужності для студентів факультету агрономії. Провідний бібліотекар Наталія Михайлова розповіла студентам про трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, про усвідомленням того, що гинуло покоління народжене в 60-х, про країну, що завдала нам стільки болю, горя й смутку. Занурюючись у події тієї війни, Наталія Василівна посилалась на книжки, представлені на книжковій виставці «Афганістан болить в моїй душі».
Бентежили душі юних слухачів пісні, написані на афганській війні. Вони стали музичним супроводом розповіді бібліотекаря.
Український рахунок афганської війни: 160 тисяч українських хлопців пройшли пекло Афгану, 3 383 синів повернулися додому в цинкових трунах. Про це і не тільки у книзі «Відлуння афганських гір: нариси, спогади, вірші, пісні ». Видання присвячене воїнам-«афганцям» Уманщини побачило світ у 2003 році у видавничо-поліграфічному центрі «Київський університет». Один з розділів книги має назву «Повернулись ми не всі…»: «Їх тринадцятеро, наших загиблих «афганців» – земляків. Більшість – уродженці Умані чи Уманського району, дехто тут навчався ви служили в нашому місті їхні батьки. Різними числами датується їхня смерть, та місце спільне – суворі чужі гори Афганістану. Лише одного із цього списку наздогнала куля вже на вулиці рідного міста.
Черговість розповідей про тих, хто не повернувся з чужого краю, обумовлена останніми датами в їхньому житті».
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані
– Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пилина…
О, боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна!
Війна в наш дім проникла тихо,
Згасивши тисячі життів,
І залишила біль і лихо
– Печалі вдів і матерів.
Хто ж відповість за юні долі
В крові викупаний стяг?
Коли і як приспати болі
В людських знівечених серцях…
А, може, скажуть кладовища
Устами жалібних троянд,
Чом дев’ять літ там юність нищив
Для нас чужий Афганістан?
(Михайло Малиновський «Хто ж відповість?» з книги «Відлуння афганських гір : нариси, спогади, вірші, пісні.»)
Хвилиною мовчання учасники заходу вшанували пам'ять загиблих.
Почесним гостем заходу став ветеран афганської війни Лобода Анатолій Васильович, який є працівником нашого університету. Затамувавши подих, студенти груп 31-а та 12-а (куратори Віталій Кравченко та Наталія Полторецька) слухали спогади Анатолія Васильовича.
Для нього і досі пам’ятний той день (28 червня 1987 року), коли його життя розділилося на «до і після». Разом з товаришами гірськими перевалами під палючим сонцем чужої країни він супроводжував колони військової техніки та продовольства. Гіркотою й болем була сповнена його оповідь про загиблих товаришів. Зізнався, що його мати не знала де несе службу її син, що був поранений, адже завжди писав листи, старанно приховуючи місце свого знаходження. Для Анатолія Васильовича війна закінчилася 15 лютого 1989 року. Лише тоді, ступивши на рідну землю, він зателефонував Мамі …
Через кілька днів Православна церква святкуватиме Стрітення Господнє. З історії нашого народу ми знаємо, якщо син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стретенською водою і промовляв: «Боже, тебе збережи». Та у сучасній історії все було по-іншому.
Сретенье и возвращенье
С безумной войны домой
Кого-то спас Бог и везенье,
Кому-то навеки забвенье
И горечь земли чужой.
Кому-то награды с лихвою,
Кому-то опять обман,
И всё же роднит нас с тобою
Далёкий Афганистан.
Мы соберемся вместе,
Прибавилось седины,
И будут, конечно, песни
Для нашей самой страшной войны.
Про чёрный тюльпан, про Серёгу,
Про бой, что в ущелье кипел,
Про горную в минах дорогу,
Которой пройти ты сумел.
Сретенье и возвращенье…
Вот если бы только знать,
Что будет нам всем прощенье,
Ведь мы не хотели стрелять.
(Наталія Михайлова «Сретенье» з книги «У горнилі локальних воєн…: Нариси, спогади, вірші, пісні»)
Вражені студенти подарували Анатолію Васильовичу троянди, Наталія Миколаївна, ледь стримуючи сльози, сказала слова подяки ветерану. На згадку про зустріч була зроблена спільна фотографія.
Олена Рудковська, бібліотекар
