Bonjour, Monsieur Zola!
Еміль Золя був особистістю неординарною. У ньому дивовижно поєднувалися глибокий реалізм – той самий, яким пронизані всі його твори, і всеосяжний романтизм, що супроводжував письменника все життя.
Я тут, щоб жити вголос.
Еміль Золя народився 2 квітня 1840 року в сім'ї інженера Франсуа Золя, уродженця Венеції (італійською прізвище читається як Дзо́ла). Батько майбутнього письменника був людиною сміливою, зухвалою і надзвичайно заповзятливою. Повний новаторських ідей і планів, ще до знайомства з майбутньою дружиною він встиг об'їздити половину Європи, взяти активну участь у будівництві першої залізничної лінії, навіть завербуватися в іноземний легіон і повоювати в Алжирі. Утім, його військова кар'єра не задалася. У 1833 році Франсуа Золя повертається до Франції. Наступають непрості часи в його житті. У саме цей складний момент Франсуа знайомиться в церкві з Емелі Обер, дочкою простого маляра. За юною красунею не давали практично ніякого приданого, але закоханого чоловіка це не зупинило. Засліплений красою і юністю Емелі, 16 березня 1839 року 44-річний інженер уклав законний шлюб. Уже через рік у подружжя народився син, майбутній класик французької прози.
Молода родина переїхала в Прованс, де почалося будівництво каналу за проектом Франсуа Золя. Це був золотий час для сім'ї: чудове місто Екс, неймовірна природа, улюблена робота в батька, в домі з'явився статок. На жаль, щастя виявилося недовговічним – у березні 1847 року Франсуа Золя помер. Емелі та Еміль залишилися самі, у вельми скрутних обставинах. Сім'я потроху опускалася в злидні. Однак Емелі не полишила думки дати синові пристойну освіту. Вона звернулася до міської ради з проханням виділити кошти на навчання сина «як посмертну винагороду за послуги, надані її чоловіком місту Ексу». Міська рада пішла назустріч, і хлопчика зарахували в пансіон Бурбонів. З раннього дитинства Еміль мріяв прославитися і зробити щось таке, чим його мати могла б пишатися. Він з завзяттям береться за навчання і досягає успіху, швидко заробляє репутацію відмінника. Але любові однокласників йому це не приносить: його вважають злиднем-вискочкою, прийшлим чужинцем. Утиски і глузування сильно отруювали йому життя, поки одного чудового дня на його захист не став смаглявий кремезний хлопець. Його звали Поль Сезанн, майбутній відомий художник-імпресіоніст. Відтоді вони стали нерозлучними і пронесли свою дружбу крізь роки.
У 15 років юний Золя з головою занурюється в поезію. Життя юнака набуває яскравих барв. Друзі й дівчата, вірші,поеми й сонети, творчий злет, приємне проведення часу, бесіди про піднесене… Краса буття різко припиняється, оскільки мати змушена була переїхати в з сином в Париж. Столиця юнакові дуже не сподобалася. Похмуре місто справляє гнітюче враження, Золя рветься назад в Екс, але матеріальні тяготи сковують молодого чоловіка по руках і ногах. Еміль ніяк не може себе знайти - він навчається в Парижі та Марселі, але диплома так і не отримує. Намагається вступити на службу – безуспішно. Іноді провінційні газети друкують вірші Золя, і тоді він знову починає сподіватися на щось більше, ніж кар'єра офісного клерка, але надія ця швидко згасає. Матеріальне становище Еміля плачевне, але незважаючи ні на що, він продовжує писати.
Лише наприкінці 1861 року Емілю (йому вже виповнилося двадцять) посміхається удача – він поступає на скромну посаду розсильного у видавництві Луї Ашетта. Скориставшись нагодою, молодий поет показує свої вірші видавцеві, але враження вони не справляють. Ашетт радить молодому автору спробувати себе в прозі. «Проза так проза, вірші почекають», - вирішив юнак і швидко вигадав казку “Поцілунок ундіни”, з якої і почалася його літературна кар'єра.
Незабаром достолиці приїжджає друг Золя по пансіону Бурбонів – молодий художник Сезанн. Незрозумілий у провінції, він приїхав до Парижа вразити столичний бомонд своїм мистецтвом. Однак і тут на нього чекає невдача – публіка тих років, здебільшого заможні буржуа, дуже не любила, коли хтось зазіхав на її звички і моральність. Стиль живопису Сезанна, як і стилі Моне, Ренуара, Піссаро, Дега і особливо Мане, викликав жах і неприйняття, ніхто не хотів бачити на полотнах оголену натуру і відверті сцени.
Жінка з папугою. Поль Сезанн. 1864
Витвір мистецтва – це куточок всесвіту,
побачений крізь призму певного темпераменту.
Але Еміля картини друга приводили в повний захват. Сезанн водив Золя творчими майстернями, де той познайомився, а потім і здружився з багатьма передовими художниками.
В одній із майстерень він зустрів Александріну Меле – квіткарку з площі Кліші, яка у вільний час підробляє натурницею. Яскрава, товариська брюнетка справляє на Золя глибоке враження. Александріну не можна було назвати класичною красунею, але вона мала пишне тіло, виразні очі, чарівну посмішку, а головне - міцно стояла на ногах і відрізнялася здоровими судженнями. Саме така жінка потрібна була Емілю – жінка-друг, жінка-соратник, жінка-матір. Вони стали жити разом, і ніколи Емілю не було ще так спокійно і зручно. Дружина цілком узяла на себе побут, чудово готувала, не заважала працювати. Справи Золя пішли в гору. Він дуже багато працював, публікуючись у паризьких газетах, і на ці доходи міг дозволити собі утримувати сім'ю. На довгі роки Золя придумав собі розпорядок дня: підйом о 8 ранку, прогулянка, робота до обіду, далі зустрічі з потрібними людьми і робота в бібліотеці. Протягом 10 років, поки писалася сага про Ругон-Маккарів, Золя практично жодного разу не відступив від заведеного ним самим розпорядку. Поступово він перетворився на таку собі «літературну машину», що працює без перебоїв і зривів. Александріна, яка всі ці роки перебувала поруч, була невимогливою. Вона підтримувала чоловіка в усьому, вела господарство, позбавляючи його найменших побутових труднощів.
Франція, а разом з нею і Золя пережили і крах Другої імперії, і франко-пруську війну. Весь цей час романи із серії «Ругон-Маккари» з успіхом видаються, гроші до письменника вже течуть рікою.
Ненависть – це обурення сильних сердець.
Коли шлюбу Еміля та Олександрини виповнилося 18 років, їхні стосунки похитнулися завдяки 21-річній прачці Жанну Розеро, донці мельника, яку було взято в будинок на прислуговування. Сорокавосьмирічний письменник закохався. Дуже швидко Александріна дізнається про таємний зв'язок чоловіка. Служниця народжує йому двох дітей. Скривджена дружина ухвалює нелегке для себе рішення: як би там не було, вона – мадам Золя, законна дружина письменника, а все інше не має значення. Александріна була жінкою розумною і практичною. Заради благопристойного та респектабельного вигляду їх пари, Александріна дозволяє чоловікові відвідувати дітей і коханку.
На всіх світських заходах і званих вечорах Monsieur Золя з'являвся з законною дружиною. Згодом мадам Золя дозволила приводити позашлюбних дітей чоловікав її дім, була з ними добра і щиросердна. Еміль же нарешті досяг цілковитої гармонії у своїх сімейних і творчих справах. Обидві сім'ї жили в мирі та злагоді, і писалося йому вільно й легко.
Вранці 29 вересня 1902 року слуги, війшовши в кімнату, виявили труп господаря і господині в глибокій непритомності. Зусиллями лікарів Александріну вдалося врятувати. За висновком медиків, Еміль Золя з дружиною отруїлися чадним газом, який надходив у кімнату з палаючого каміна.
Розслідування тривало довго: виявилося, що димохід був заткнутий будівельним сміттям, на даху були залишені сліди. Але кому вони належали – робітникам, які напередодні лагодили дах, чи зловмисникам – так і залишилося невідомим. Досі незрозуміло, чи було це нещасним випадком, чи вбивство. Александріна і Жанна дуже важко переживали смерть коханого чоловіка. Спільне горе зблизило їх, усі роки, що залишилися, вони присвятили дітям Еміля. Письменник за життя не раз говорив дружині, як хотів би, щоб діти носили його прізвище. Їй вдалося домогтися через суд, щоб бажання чоловіка збулося – Деніза і Жак отримали прізвище Золя. Жанна так і не вийшла заміж, до самої смерті зберігаючи вірність Емілю. Вона померла 1914 року після невдалої операції. Александріна дожила до глибокої старості, піднявши на ноги дітей письменника.
Осінній Париж 1902 року попрощався з Емілем Золя. Ця смерть вразила друзів і шанувальників письменника. На похороні Золя на Монмартрському цвинтарі, що зібрав понад п'ятдесят тисяч людей, Анатоль Франс говорив: «Творчість Золя дихає добротою... Як усі великі люди, він поєднував велич і простоту. Коли він малював порок, його пензлем водили суворість і цнотливість».
Вдруге похорон Золя відбувся в липні 1908 р. Прах Еміля Золя було перенесено в Пантеон, усипальницю великих людей Франції.
Олена Рудковська, бібліотекар ІІ категорії
