-= Меню =-

Була гора Чернечою, а стала Тарасовою

«… особливо врізався мені в пам'ять ранок, коли тато збудив нас рано, наказав скоріше вдягнутися й піднятися на палубу. На палубі, ще сирій від нічної роси, зібралися пасажири і дивилися на лівий, високий берег Дніпра, де над пагорбом виднівся високий дерев’яний хрест. Папа зняв свій солом’яний капелюх і сказав голосом, в якому тремтіла якась глуха струна:
– Діти, зніміть капелюхи, вклоніться і запам’ятайте на все життя: це хрест над могилою великого народного поета Тараса Шевченка.
Ми з Женею зняли свої літні картузи і довго дивилися услід хреста, верхня частина якого вже була освітлена тілесно-рожевими променями сонця, що сходить.
Деякі пасажири хрестилися, деякі шепотіли услід хресту, що зникав вдалині:
– Вічна пам'ять… вічна пам'ять …
Деякі стояли з низько опущеною головою, а капітан, знявши фуражку, потягнув за дріт, і довгий, густий пароплавний гудок траурно розтривожив ранкове повітря, і ще довго звук його відлунював у високих урвищах правого берега і, слабнучи, біг по дніпровській воді.
Моя душа була у захваті: вперше в житті я зрозумів, всім своїм єством відчув, що таке справжня слава поета знехтуваного державою, проте визнаного народом, який поставив над його скромною могилою високий хрест, осяяний ранковим сонцем, який видно звідусіль всьому світу…
…Це було одне з найсильніших вражень мого дитинства…»

Уривок з повісті Валентина Катаєва «Розбите життя, або чарівний ріг Оберона» 

Великий син українського народу, поет, художник Тарас Шевченко помер, як відомо, 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі і був на третій день похований на Смоленському цвинтарі на кошти друзів. Віддати останню шану Кобзарю прийшли представники української, російської, польської, грецької громад Петербурга. Понад дві тисячі чоловік йшли за домовиною Кобзаря: студенти університету, слухачі Академії художеств, відомі письменники (Достоєвський, Тургенєв, Лєсков, Салтиков-Щедрін, Некрасов), художники і просто читачі й шанувальники. Після смерті Тараса Шевченка його друзі присягнулися найближчим часом перевезти тіло поета до України згідно з поетичним заповітом і поховати його «на Вкраїні милій», виконати останню волю поета.

Всі клопоти, пов'язані з перепохованням, вирішили доручити близьким друзям покійного – Олександру Лазаревському і Григорію Честахівському. А зробити це було дійсно непросто, тому що царський уряд боявся навіть мертвого Шевченка, певний час заборонялось перевозити його прах до України.

Бо пам’ятайте, що на цій планеті
Відколи створив її пан Бог,
Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох.
                                                    Л. Костенко

У квітні 1861 року, нарешті, було дозволено перепоховати прах поета на батьківщині. 8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезена до Москви. I рушила вона через всю Росію з півночі на південь: де потягом, де кіньми, де пароплавом, а де і просто на руках – до Канева, саме там мріяв оселитися поет і дожити свого Богом визначеного віку. Перевезенная домовини тривало 14 діб. Шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі несли студенти Київського університету. «Громада» організувала багатолюдну маніфестацію, яка завершилася панахидою в церкві. Труна перебувала там до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який узяв курс на Канів. Прощання з поетом відбувалося в Успенському соборі м. Канева. 22 травня 1861 року після богослужіння прах Шевченка було поховано на Чернечій горі, місці, яке точно відповідало омріяному поетом 1845 року у вірші «Заповіт». Незабаром могила Шевченка перетворилася на місце паломництва українців, а Чернеча гора отримала назву Тарасової. 

Вид з Тарасової гори (Канів)

«Від Канева до підніжжя Тарасової гори – кілометр дороги, де розложилось мале, дуже симпатичне сільце Монастирок. Вихід на гору – крутими стрімкими дерев'яними сходами... Доброї чверть години треба, щоб дістатись на плато, де знаходиться сама доволі висока могила. З могили представляється чарівний вид далеко на правобережну і лівобережну Україну, особливо при заході сонця. Кращого місця годі собі уявити. Не дармо мріяв Шевченко про це місце…»

Олена Рудковська, бібліотекар ІІ категорії

 

 

Останні новини Наукової бібліотеки


  • 01.10.2024 Бібліопрезентація «Легендарні козаки-характерники»