ДИВЛЯЧИСЬ У МАЙБУТНЄ, ШАНУЙМО МИНУЛЕ
до 160-річчя переведення з Одеси в Умань Головного училища садівництва
Своєрідну роль у розвитку аграрної освіти та науки у другій половині ХIХ століття України відіграли учбові заклади, серед яких виділялося Уманське училище садівництва – перша вища навчальна установа з цієї галузі в дореволюційній Росії, яка займалася навчанням теоретично та практично підготовлених садівників; слідкувала за всіма вдосконаленнями в галузі садівництва; проводила досліди з акліматизації корисних рослин; була не лише центром освіти, а й базою для проведення цих досліджень.
Серед керівників училища були відомі на той час науковці, такі, як перший директор – відомий ботанік О.Д. Нордман, автор ботанічного словника М.І. Анненков.
Справжньою подією в культурно-освітньому житті Умані стало переведення з Одеси в 1859 році Головного училища садівництва, що було викликане цілою низкою обставин, а саме:
– у зв’язку з бурхливим розвитком Одеси в середині ХIХ ст., половину землі Нікітського ботанічного саду, в якому проходили практику кращі учні училища, було передано під приватну забудову. В цей період Головне училище садівництва спіткали і інші труднощі. Ось що говорив про них викладач В.О. Долбін на Ювілейному акті з приводу 50-річчя училища 27 грудня 1894 року: « П’ятнадцятирічна діяльність училища в безводному ботанічному саду м. Одеси не залишилась без важливих результатів: вона на практиці довела, що без води не можна бути садівником, без достатніх оборотних засобів не можна бути зразковим господарем, без поліпшення загальної освіти в країні і без свободи праці не можна думати про успіх професійних шкіл ». Отже, посушливий клімат регіону, відсутність води для зрошення, мала земельна ділянка (70 дес.), погане фінансування змушувало директора училища Д. С. Обніського (1849 – 1863) – дбайливого господаря, високоосвіченого спеціаліста, невтомного трудівника, людину сильної волі, шукати більш сприятливе місце для садівництва. Він неодноразово шле в Департамент державної власності « прошенія » про покращення умов діяльності учбового закладу.
І ось нарешті трапилась нагода задовольнити це прохання. В 1858 році були ліквідовані військові поселення в Росії, в тому числі південні з центром в м. Умань. До цього догляд за « Софіївкою », тобто « Царициним » садом, як його тоді називали, здійснювали кантоністи військових поселень. ( Кантоністи – солдатські діти віком від 7 до 18 років, які проходили в кантонах-школах військову підготовку для подальшої військової служби). І ось тепер саду, покровителькою якого була російська цариця, потрібен був хороший господар. Таким господарем стало Головне училище садівництва.
30 березня 1859 р. побачив світ указ Олександра II, який передавав під управління училища парк «Софіївка» («Царицин сад»). Цей же указ перейменував парк на Уманський сад Головного училища садівництва.
В експозиції музею історії Уманського національного університету садівництва експонується мармурова меморіальна дошка з таким написом:
«30 марта 1859 года
ЕЯ Императорское Величество
Государыня Александра Федоровна
Соизволила передать
Уманский парк
Главному Училищу
Садоводства»
Переїзд училища з Одеси до Умані відбувся з 17 серпня по 2 вересня 1859 року. Возами та кінними екіпажами було перевезено майно з Одеси.
Училище отримало прекрасний парк площею в 107 дес., зрошуваний цілою системою ставків, прикрашений чудовими гідравлічними спорудами, гротами і статуями. Кожен, хто відвідав парк, був вражений його красою, краєвидом: довга алея, з правого боку якої дзюрчить Кам’янка; зліва схили вкриті віковими деревами і масою зелені; закінчувалася алея витонченим білим павільйоном в грецькому стилі, за ним відкривався великий продовгуватий ставок; посеред ставу величезний камінь, а на ньому менший, на якому скрутився мідний змій, піднявши вгору пащу з високим фонтаном води. За розкішшю та устроєм Софіївський сад міг конкурувати зі знаменитими європейськими старовинними парками – Giardino Balbi у Флоренції, Sans–Souci поблизу Берліна і палацовим парком в Версалі.
На утримання штату співробітників було виділено 13 тис. 135 крб. 23 ¼ щорічно. Власні засоби училища були збільшені до 8 400 крб. в рік. З міського земельного фонду училищу надали 122 гектари землі, а в 1861 р. – ще 43 га. У 1863 р. навчальному закладу для проведення практичних навчальних робіт по лісорозведенню була передана лісова дача « Греків ліс » площею 67 десятин, а також прокладено для зрошення та інших господарських потреб водогін, що починався за п’ять верст від території училища за селом Війтівка (теп. с. Родниківка). Учбові, житлові і господарські приміщення, кабінети, лабораторії, майстерні, поля, тваринницька ферма, пасіка, сад, город, розплідники, теплиці, оранжерея, метеорологічна станція, лікарня – передавались під управління училища.
За кількістю викладачів-спеціалістів, за розміром виділених коштів, за багатством учбових посібників, за зручністю свого розташування, Уманське училище садівництва вирізнялося не тільки в Україні, але й серед закордонних училищ цієї спеціальності.
В учбовий план були внесені поправки й доповнення: предмет лісівництва, як додаткова фахова дисципліна і поділ училища на два самостійні відділи: вище – для підготовки вчених-садівників і лісівників, які знаючи теорію поєднали б її з практикою, і нижче – для підготовки садівників – практиків, звиклих до садових, лісових і городніх робіт, і обізнаних, як доглядати за деревами та рослинами. Строк навчання на вищому відділенні становив чотири роки. Сюди зараховували юнаків віком 14-17 років з усіх верств населення і різних віросповідань, які закінчили повітові училища або перші 3 класи гімназії. 20 учнів зараховували на державний кошт, а чисельність учнів, що навчалися за власні кошти, залежала від наявності місць в училищі. Перевага надавалась фізично здоровим, маючим схильність до сільського господарства. Умови навчання в училищі були важкими. Крім великого спеціального курсу, вивчалося багато допоміжних предметів (всього 29); крім теоретичних занять проводились щоденно практичні – взимку 2 години, влітку – 8. В учнів фактично не було канікул. Не всі витримували трудовий режим училища і залишали його не закінчивши курс навчання. Але зате ті вихованці, що закінчили з повним успіхом курс наук, отримували звання вчених-садівників. Вони плідно працювали на ниві садівництва: залишалися працювати викладачами в рідному училищі ( М.П. Колесников, Л.Т. Лучинський), були старшими і молодшими помічниками головного садівника Царициного саду в Умані (К.М. Карабетов, І.А. Жуковський); випускник 1860 року А.К. Кебах працював головним садівником Алупкинського парку ( при маєтку графа М.С. Воронцова).
Трохи детальніше про останнього: протягом трьох століть з 18 по 20 ст. всі Кебахи, крім Карла, служили садівниками у себе на батьківщині в Німеччині. Карл Кебах в кінці 1824 р. поступив на службу до графа М.С. Воронцова, генерал-губернатора Новоросійського краю (Алупка). Вчений, садівник-архітектор, знавець своєї справи, справжній художник створив чудовий парк.
Коли помер батько (в 52 роки), його сину Антону було лише 11 років. Він успадкував від нього здібності і любов до садівництва. Л.К. Воронцова взяла на себе піклування про виховання і освіту хлопчика. Його помістили в Одеське училище садівництва, з яким він в 1859 р. переїхав в Умань. Очевидно, нелегко доводилося сироті, але Антон не наважувався звернутися по допомогу до своєї покровительки. Це за нього зробив директор училища, 24 травня 1860 р. він звернувся до Л.К. Воронцової з листом, в якому просив допомогти молодій людині коштами « для придбання гардеробу і для задоволення інших потреб ». В Алупку А.К. Кебах повернувся після випуску в 1860 р., спочатку на посаду старшого садівника, але вже в 1873 році він одночасно став виконувати обов’язки управляючого всіма кримськими маєтками Воронцова. Антон Карлович дбайливо ставився до традицій, закладених батьком, доводив до досконалості розпочаті ним композиції, засадив передгірні скелясті схили Ай-Петрі підібраними ним деревними насадженнями. Історія донесла до нас дуже привабливий образ А. Кебаха. Влітку 1870 р. в будинку садівника поселився історик М.І. Костомаров, який вважав Алупку « кращим місцем в Криму, яка по масі, різноманітності зелені перевершує самі прославлені місця Італії, а перед головним садівником Воронцова (А. Кебахом) , схилився б Жан-Жак Руссо, так як важко було зустріти людину, більш близьку до природи…».
Варвара Охмак,
провідний бібліотекар
