До 90-річчя Григора Тютюнника
Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі: коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій та Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.
Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в с. Шилівка на Полтавщині в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. То ж цього року відзначаємо 90 років від Дня народження письменника.
Його дитинство припало на Голодомор, від якого загинув його дід, ще не старий чоловік, а сам Григір у півтора роки розучився ходити, сміятися та говорити. Маючи неповні шість років, письменник втратив батька, який був заарештований і загинув у Сталінські репресії. Хлопчика забрала до себе сім’я дядька, батькового брата, які жили на Донеччині. Вони стали йому другими батьками, виховуючи любов до українства (тітка була вчителькою української мови), дотримуючись принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі і віддавши його до українського класу. Але в класі було всього 7 учнів і його ліквідували за малим контингентом, то ж хлопчику довелося вчитися у російському класі. З того часу і аж до 1962 року він розмовляв, писав листи і перші оповідання російською мовою.
У 1941 році знову у його дитинство увірвалися війна, окупація, повоєнний голод. В голодні роки окупації, дивлячись на голодну сім’ю з кількома малими дітьми, люди порадили хлопчику втекти до матері у село на Полтавщині. Григір послухався людей і втік, добираючись до матері довгих і страшних два тижня, які потім стануть основою його оповідання «Климко».
Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.
Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п’ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею. Був ініціатором заснування студентського журналу «Промінь» і редактором. Свою першу новелу «В сумерки» Григір Тютюнник написав російською мовою у 1961 році і журнал «Крестьянка» (рос. мовою: Крестьянка. — 1961. — № 5) опублікував його. Після цього не писав нічого довгий час: закінчував університет, одружився, знову переїхав на Донбас, де працював у вечірній школі.
Знову Григір Тютюнник почав писати у майже 49 років після смерті свого брата Григорія Тютюнника, який справив значний вплив на формування літературних смаків та ставлення до літературної праці молодшого брата. З цього часу Григір Тютюнник пише лише українською мовою, навіть переклав на українську мову своє перше російськомовне оповідання. Крім того, як зазначив сам письменник у своїй автобіографії, ще один злам стався, коли він прочитав словник Грінченка. «Ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір,» – писав він.
Улюбленим жанром Григора Тютюнника було оповідання, що і визначило його творчий стиль: лаконізм, об’єктивність оповіді, реалістичний опис, прихований психологізм та буденність сюжету. Найдорожчою темою для митця було близьке йому село з його проблемами та духовною деградацією радянських часів. Героями його творів були звичайні «маленькі» люди, які зберегли в душі совісність, людяність, доброзичливість, чистоту і відданість праці. Крім того, у своїх творах Григір Тютюнник описував драматичну долю «дітей війни», до покоління яких належав сам. Варто тільки прочитати його твори: «Климко», «Сито, сито…», «Вогник далеко в степу» та інші.
Своє творче кредо письменник сам визначив в одному із інтерв’ю: «Найдорожчим, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах». Він також зазначав: «Думка, серце і нерви повинні сконцентруватись в слові».
Письменник жив у важкі часи і бачив, що в суспільстві є жахлива прірва між словом і ділом. Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина – існуюче, друга – бажане. Це єдине джерело творчої енергії». Сам митець ніколи не йшов на компроміси. Його душевний біль від тієї несправедливості поглиблювався. І хоча його творчість почали визнавати, наприклад, у лютому 1980 року Григору Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги «Климко» та «Вогник в степу»), душа письменника, залишаючись щирою, вразливою, чесною, страждала. Так 7 березня того ж 1980 року він заподіяв собі смерть.
Трагічність постаті українського письменника Григора Тютюнника багато в чому є відображенням життя тогочасного суспільства, тяжких умов, в яких існувала українська література тих часів.
Гейко-Черних Вікторія, бібліотекар ІІ категорії
