До дня визволення України від фашистських загарбників

28 жовтня Україна відзначає важливу дату в своїй історії – День визволення від фашистських загарбників. У цей день в 1944 році територія України була визволена від німецької нечисті.

Історичні події, героїзм радянського солдата, подвиг і страждання народу, несамовите бажання зовсім юних бути корисними і нескінченна віра у Перемогу увіковічені в цій даті.

Під час військових дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців були вивезені для примусової праці до Німеччини під час окупації. Повністю або частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишилося без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.

Звільнення України від німецько-фашистських загарбників стало можливим завдяки хоробрості, мужності, самопожертві героїв-визволителів.

Битва за визволення України, яка тривала 680 діб, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками. У звільненні українських земель брали участь чотири Українських, 1-й Білоруський фронт і моряки Чорноморського флоту. У різні роки фронтами командували Георгій Жуков, Родіон Малиновський, Федір Толбухін, Микола Ватутін, Іван Конєв.

Не залишились осторонь і зовсім юні. Героїчна історія підпільної організації краснодонських юнаків і дівчат, які боролися з фашистами і склали голову у цій боротьбі, є яскравим прикладом відваги і самопожертви. Заради свободи своєї Батьківщини молодь Краснодона боролася з німецькими окупантами, проявляючи стійкість і героїзм. Вони витримали тортури й знущання і загинули зовсім юними.

А где-то снова пишут чьи-то руки
Записки про любовь и про разлуки.
И мы писали, помню, на уроке
Подругам нашим ласковые строки.

Те строки позабыл я, помню эти,
Короткие, стальные, как ножи.
«Нас завтра расстреляют на рассвете,
А как чертовски жить охота жить!»

Да! Жить хотели все! Не потому ли,
До синевы сжимая кулаки,
Сердцами останавливая пули,
Не дописав последние стихи…
А. Нікитенко

Майже всі молодогвардійці загинули. Їх розстрілювали, жорстоко катували, живими скинули в шурф шахти. 14 лютого Краснодон був визволений. Понівечені тіла дістали з шахт. 1березня 1943 року в місцевому парку з ранку до самої ночі ховали молодогвардійців.

Непомірна ноша лягла на жіночі плечі. Вся чоловіча робота виконувалась тендітними, виснаженими війною жінками та незміцнілими руками дітей. Зціпивши зуби, пересилюючи втому, страх і біль вони працювали. Працювали заради Перемоги! Працювали з думкою про своїх чоловіків на фронті! Працювали з мрією про світле майбутнє своїх дітей.

«…Здавалося б нічого не загрожувало їх щастю. Затишний будиночок, на краю села, оточений молодим садом. Двоє, так схожих на батька, бешкетників, яким невеличке подвір’я здавалось цілим світом пригод, завжди з нетерпінням чекали тата з кузні. Григорій знатний був коваль. Його майстерня немов магнітом притягувала місцевих хлопчаків. Заважали вони майстру нерідко, але ніколи не сварив юних помічників. Знав, як вони пишаються дружбою із сільським ковалем.

В охайній хаті молодої господині завжди пахло свіжим хлібом, яблуками та жовтими квітами, дуже їх любили Марія. А за вікном… за вікном розливались нескінченні колгоспні поля. Діти свято вірили в існування польової феї. Саме вона, коли вважала за потрібне, змінювала вбрання полів та своєю чарівною паличкою розпилювала неповторні аромати: солодкий запах квітучої гречки, ретельно змішаний з гарячими променями липневого сонця; свіжість молодої пшениці, вмитої травневим дощем. Вересневе поле якось норовливо духмяніло кожним зернятком скошеного колосу, а в квітні, здавалось, що пахнуть немолоді трави та паростки, а смарагд, щедро розлитий весною…

Безхмарні, щасливі часи... Все понівечив чорний птах війни.

Не залишилось чоловіків в селі. Всі вони пішли однією довгою, фронтовою дорогою. Коли в село прийшли німці, в кожній хаті оселився лютий страх. Як і всі жінки, Марія працювала до знемоги, берегла дітей та молилась за свого солдата. Які ж важкі то були роки: ані вісточки з фронту, рідне село затоптане фашистським чоботом і скрізь ця лякаюча ворожа мова. Все було захмарене темними гнітючими кольорами: і село, і життя, і думки. Коли у Марії зовсім опускались руки, вона діставала зі скрині свій єдиний скарб – пальто з лисячим коміром, притуляла його до грудей, закривала очі і уявляла, як гарно вбрана в пальто іде вона зі свої Григорієм рідним селом і ніщо не нагадує про страшні роки війни. Тішилась молода душа цими мріями.

Одного разу вночі у вікно тихенько постукали. Марія завмерла. Хата на краю села. Поруч ліс. Нічого доброго вона не чекала. Відчинила. Вперше за цей час вона відчула радість. Наші!!! Це були партизани. Їм потрібна була допомога. Марія не відмовила. Кожної ночі своїми тендітними, втомленими руками місили тісто і пекла хліб. Відчуття страху, тривоги, постійного неспокою вже не залишали її. Не залишали, але хліб у партизан був завжди. Зовсім знесилена, під ранок, Марія лягала спати. Хоча б годинку-дві перепочити, зі світанком починався новий важкий день. Про долю чоловіка нічого не було відомо. Лише у вісні він приходив до неї, такий кремезний з суворим поглядом і лагідною посмішкою. Нічого не казав, просто тримав за руку і дивився у вічі. Від цих снів ставало так тепло на душі і поверталась віра до серця…

Тієї грудневої ночі за хлібом приїхали двоє. Марія запросила солдат погрітися до хати, сама пішла вкладати у підводу хліб. Місячне сяйво освітило віз. Ті великі сині очі Марія вже ніколи не змогла забути. «Поранений!» «Чого ж мовчать хлопці?» «Замерзне, бідний, замерзне». Нікого не помічаючи, жінка вбігла до хати, схопила своє пальто з лисячим коміром і миттю вибігла на подвір’я. Турботливо укутавши солдата, вона озирнулась. Поруч вже стояли його товариші. Обидва тримали кашкети в руках. Молодший не піднімав голови. Старший, дядько Василь, по-батьківські обійняв Марію і сказав: «Йому вже не холодно, дитино».

Марія дивились, як в темряві зникала підвода. «Ще одна мати вдягне чорну хустину». «Ще одна дівчина не дочекається коханого». «Вже ніколи не народяться його діти». Ці думки, немов голки, пронизували свідомість молодої жінки.

Так і поховав партизанський загін свого товариша вкритим пальтом Марії. Так захотіла вона».

Описані події відбувались у селі Синьки, неподалік від м. Умань.

Скільки таких Марій по всій великій країні, ризикуючи собою, переховували поранених, годували партизан, рятували полонених. Кожна, в глибині душі вірила, що в лиху годину і її солдата врятують, не залишать без допомоги.

Визволення України від німецько-фашистських загарбників стало можливим завдяки хоробрості та відвазі героїв-визволителів, мужності й саможертовності народу.

Нащадки Великої Перемоги! Пильніше вдивіться у нашу історію. Пильніше вдумайтесь в подвиг наших дідів-переможців. Передайте прийдешньому поколінню почуття подяки, причетності до прагнень, мрій воїнів того часу – вони воювали, страждали, гинули і захистили Батьківщину заради нас, що живуть нині. Пам’ятай!

Земний уклін вам, Переможці!

Олена Рудковська,
бібліотекар Наукової бібліотеки