Філософські роздуми людини

«Пізнавати, щоб більше могти. Більше могти, щоб більше діяти. Більше діяти, щоб повніше існувати!».

                                                                                                                                                                       П’єр Тейяр де Шарден

Важливим предметом філософського міркування є людина і її існування в світі. З давніх часів філософів хвилювала проблема людини: її походження, сенс життя, можливості, перспективи в майбутньому. Ця проблема досить гостро стоїть і в наш час інтенсивного розвитку людства, коли вирішується доля суспільства і людини. В значній мірі, люди самі будуть визначати своє майбутнє та свою долю.

Філософи намагаються пояснити феномен, що є людина. Для філософського мислення людина є головною загадкою. В розумінні людини слід відмітити філософію Сократа. Оригінальний розум, переконлива логіка міркувань, особистісні переконання зробили Сократа і його філософію людини привабливими для філософів наступних історичних епох і навіть сучасних філософів.

Основним принципом філософського вивчення людини Сократ вважав самопізнання. Його улюблений вислів «Пізнай самого себе». Людські якості Сократ пов’язував з моральними вчинками. Сократ вважав, що завдяки своєму розуму людина може одержати загальне, достовірне знання. Однак знання не можна отримати безпосередньо в готовому вигляді, а треба здобути їх власними зусиллями.   

Для досягнення достовірних знань Сократ шукає істину в бесідах і діалогах із своїми учнями. В очевидних загальноприйнятих судженнях Сократ виявляв логічну суперечність загальноприйнятого, вказуючи, що досить складно відшукати істину в питанні людини та її якостей – знайдені відповіді породжували нові питання, відповіді на які також були не остаточними, і тому Сократ говорив: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Намагаючись пізнати такі важливі об’єкти, як людина та її внутрішній світ, Сократ використовував етичні категорії,такі як добро, справедливість, моральну діяльність, в контексті яких набував етичного смислу і пошук істини. Сократ вважав, що філософське пізнання є моральною діяльністю, а самі знання є благом. На основі знань людина пізнає добро і тоді вона поступає правильно, морально і не чинить зла. Незнання істини приводить до аморальних вчинків. Так як моральне зло йде від незнання, тому знання є основою морального вдосконалення. Сократ вважав філософію шляхом до знання і відповідно засобом формування високоморальної людини і справедливої держави.

Платон вважав людину єдністю смертного тіла та безсмертної душі. Сутністю людини він вважав саме душу, яка є втіленням ідей і завдяки якій здійснюється пізнання. Арістотель, як і попередники, вказує на важливість людського розуму і визначає людину як суспільну істоту. На відміну від інших живих істот, людині притаманна моральність, яка виражається категоріями добра і зла, справедливості і несправедливості в основі суспільного життя. В цілому грецька філософія розглядала людину як частину космосу (малий світ), що є символом і відображенням Всесвіту.

Середньовічна філософія на основі християнської теології представляла двоїсту природу людини – грішне тіло і божественна душа, яка наближує людину до Бога. В цей час з’являються ідеї, самоцінності, неповторності, унікальності людини як духовної істоти.

Філософія епохи Відродження представляє людину як індивідуальність, активну, автономну і самодостатню особистість в її красі, талановитості і творчих можливостях.

Класична філософська традиція (XVI-XIX століття) зосереджувала увагу на соціальній сутності, універсальності, всезагальній природі людини. Особливе значення приділяється розуму як специфічній особливості особистості. Для німецької класичної філософії важливим є уявлення про людину, яка є суб’єктом духовної діяльності, носієм ідеального начала – розуму і духу. На відміну від ідеалістичних уявлень І. Канта, Л. Фейєрбах і засновники марксизму розглядають людину не лише як духовну, але і тілесно-чуттєву істоту. Філософія марксизму трактує людину як похідну від суспільства, як суб’єкт і продукт суспільно-практичної діяльності.

В кінці ХІХ на початку ХХ століття відбулася антропологічна зміна – проблема людини стала основною для більшості філософських течій. Сучасна епоха стала епохою глобальних екологічних, політичних, соціальних, культурних змін, відбувається стандартизація та уніфікація особистості з боку суспільства і його масової культури. Сучасна філософія розглядає людину у всій її неповторності та унікальності. Замість проблеми про загальні визначення виникає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають різноманітні ірраціональні течії (С. Керкегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують поза розумові властивості (інтуїцію, волю, підсвідоме, почуття). Виникає антропологічна філософська школа, метою якої є поєднання конкретно-наукових поглядів з філософським баченням життя. Ці традиції підтримують структуралізм, глибинна психологія, прагматизм.

Сучасна філософія відроджує гуманістичну проблематику, обумовлену інтересом до сучасної людини, проблемою виживання людини в сучасному світі. Постійно виникають нові складні філософські проблеми, тому для філософів проблема людини не може застаріти.

Віра Побережець, провідний бібліотекар