Геніальна поетеса, що стала сумлінням нації
На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе поезія Ліни Костенко як “нерозгадане чудо”, як “голос народу”, феномен української культури. Маючи воістину Божий дар слова, вона є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу. Все більше знавців її поезії, знайомлячись з її творчістю, приходять до думки, що вона належить до обраного кола кращих поетів сучасності. В часи безвір’я вона повертала людям віру у слово, а також такі поняття, як: гідність, національна честь і самоповага. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття.
Ліна Костенко – поет, філософ, самобутній й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. Її геній, незважаючи на всі гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламаним деревом, олімпом сучасної поетичної думки.
Народилась 19 березня 1930 року на Київщині у родині вчителів. Випускниця Московського літінституту (1956 р.), вона дебютувала у плеяді поетів-шістдесятників збірками “Проміння землі” (1957 р.) та “Вітрила» (1958 р.). Вже перші ці збірки дивують своєю теплотою, задушевністю, дивовижною щирістю. Наступна збірка “Мандрівки серця” (1961 р.) ставить її ім’я у ряд найяскравіших майстрів української поезії.
Але далекі від видавничого процесу люди уявити собі не можуть, крізь які лінзи в 60-70-роки минулого століття розглядалось кожне слово, як викидалось з рукописів усе, що мало бодай натяк на незгоду з офіційною ідеологією. Душа Л. Костенко задихалась в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. Її звинувачували у найтяжчих гріхах, говорячи про ідейну хибність її творчості. Після виходу третьої збірки поетесу перестали видавати. Політичні наглядачі за літературою недарма боялися, щоб слово Л. Костенко не набуло всенародного поширення і не збурило людей. За словами літературного критика В. Брюховецького, у студентські роки однокурсник однокурсникові передавали переписані від руки поезії забороненого тоді автора. “Ми б багато чого не досягнули і не відстояли у своїй душі, у своєму світорозумінні, якби не знали, наперекір усьому, про існування десь там Ліни Костенко”, – пише він.
Наступна її збірка “Зоряний інтеграл”, була знята з друку, збірка “Княжа гора» розсипана з набору, але заради видання своїх книжок жодним віршем, жодним рядком вона не поступилась, а стала робити в “шухляду” і так продовжувалось довгих 16 років. Нарешті, у 1977 р. після довгих вагань і консультацій на вищому рівні була надрукована її нова книжка “Над берегами вічної ріки”. Це була книжка великого болю, тривоги й іронії, яка стала справжньою літературною сенсацією, однією з найзнаковіших поетичних книжок в українській літературі.
У 1979 р. за спеціальною постановою Спілки письменників України виходить історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, названий українською енциклопедією 17 ст. До цього він 6 років поневірявся по видавництвах, Костенко звинувачували у буржуазному підході до висвітлення подій минулого, націоналізмі, вихвалянні козаччини і т.п.
Скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави перетворились у яскравий твір, вражаючий афористичністю мови, філігранною відшліфованістю і неймовірною влучністю. У твір, гідний Нобелівської премії, якби “знайшлися рівні Ліні перекладачі”, – так писав російський поет і колега Ліни по інституту Є. Євтушенко. За цей твір і видану у 1980 р. збірку поезій “Неповторність” Ліні Костенко була присуджена вистрадана й заслужена нагорода – Державна премія імені Т.Г. Шевченка. Коли роман з’явився у книгарнях, перший наклад його, 8-тисячний, розмели за декілька днів. Черги за романом стояли як за хлібом у голодні роки. Крім “Марусі Чурай” є в поетеси й інші твори, в яких чути “голос віків”. З історії Л. Костенко завжди вибирала найтрагічніші її сторінки: суд над легендарною Марусею Чурай, спалення Жанни д’Арк, осліплення князя Василька, помста княгині Ольги древлянам, розп’яття Христа, смерть Предтечі… У 1999 році був написаний ще один роман у віршах “Берестечко”, знов про трагічну сторінку української історії. Поетеса творить свою особисту традицію опрацювання історичної теми, вносить туди багато чого зі свого часу.
Не менш популярними були й інші її твори, видані після 1977 року. Всеодно вихід кожної книжки давався Ліні Костенко дуже нелегко.
Двічі вона навіть оголошувала голодування, щоб домогтися виходу своїх творів в незіпсованому вигляді. За “Берегами вічної ріки” вийшли збірники поезій “Неповторність” (1980 р.), “Сад нетанучих скульптур”, за який вона була нагороджена Премією фундації Антоновичів (США), вірші для дітей “Бузиновий цар”, “Вибране”, куди увійшла збірка “Інкрустації”. Всі ці твори стали вершинними явищами сучасної української поезії. Саме за книжку “Інкрустації”, видану італійською мовою, Л. Костенко була присуджена одна з найпрекрасніших премій – премія Франческо Петрарки, титана італійського Відродження, зазначена як “Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”. Не українській, а світовій, бо справжня поезія належить світові. Навесні 2000 р. поетеса стала першою лауреаткою Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги “за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, створення високохудожніх творів”. Крім літературних премій вона має багато різних відзнак. Від звання Героя України, яке їй хотів вручити В. Ющенко, Ліна Василівна відмовилась із словами ”політичної біжутерії не ношу”, також не прийняла світсько-тусовочне звання ”Золотий письменник України”.
Після видання “Берестечка” поетеса знову взяла паузу на 10 років, тримаючись осторонь від усього, що зветься “околомистецьким колом”. До громадського життя повернулась на деякий час лише в період Помаранчової революції. Друкує небагато, залишаючись мовчазним авторитетом сучасної української літератури.
У 2010 р. Ліна Василівна знову повертається в літературний процес. Виходять її збірка поезій “Гіацинтове сонце” і поема “Либідь”, перший прозовий твір “Записки українського самашедшого”, названий видавцем І. Малковичем “українським поглядом на світове божевілля”. У січні 2011 р. вона вирушає у тур – презентацію свого першого роману. Презентації відбулись у Києві, Рівному, Харкові; усюди були аншлаги, не всі охочі змогли туди потрапити, в залах не хватало місць. Але 9-го лютого вона перервала свій тур через особисту образу. Каталізаторами такого рішення письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру. Зустрічі письменниці з глядачами Кривого Рогу та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі – скасовані.
У 2011 р. виходять нові збірники поезій “Мадонна перехресть” та “Річка Геракліта”, куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій; у 2012 р. – “Триста поезій. Вибране”. Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалась, що практично написала роман – продовження “Записок” від імені жінки; пише роман про Чорнобильську трагедію. Починаючи з 1991 р. Л. Костенко не раз їздила в експедиції в зону відчуження, незважаючи на всі ризики; працювала нарівні з вченими, рятуючи предмети побуту і артефакти української культури від знищення і забуття.
Ліна Костенко самобутня, самостійна в усьому. Кожне явище вона сприймає й описує по-своєму. Духовна предтеча “шістдесятників”, поетеса стала для них законодавицею літературної моди, ревно дотримуючись національних традицій; стала духовним донором для всієї української культури, візитною карткою для всієї поетичної України. Вона була і є найпопулярнішим поетом серед читачів усіх вікових категорій, найчеснішим, найбезстрашнішим з нині живущих; митцем слова, який ніколи не зважав на кон’юнктуру. Тому з повним моральним правом Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстоку правду про них самих і про те, в якому суспільстві вони живуть.
Золоту сторінку її творчості становить духовний діалог з природою, напоєний любов’ю до всього, що живе під небом України, а перлини інтимної лірики дають щасливу можливість делікатно доторкнутися до найсокровеннішого в душі автора. Читаючи її вірші про кохання, ми ніби поринаємо в світ високих почуттів, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм, а й високістю її духу та мудрістю.
Поетичне слово Л. Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю. Воно збагачує читача інтелектуально, звеличує душу й серце шляхетними почуттями, чарує несказанною красою слова. В своїх поезіях вона говорить про святість душі людини, її гідність, про ідеали добра, істини, краси, про нездоланність правди і необхідність боротьби за неї.
