Година пам’яті «Голодомор – болючі спогади у розповідях»

28 листопада – День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Цього дня українці вшановують загиблих під час геноциду Голодоморів 1932-1933 років та масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 років. Голодомор – це одна із найчорніших і найжахливіших сторінок історії неньки-України, що ніколи не буде перегорнута і забута. Ми не маємо на це жодного морального та історичного права.

Напередодні 87-их роковин Голодомору працівниками Наукової бібліотеки університету – провідним бібліотекарем Наталією Михайловою та бібліотекарем І категорії Іриною Козловою – була проведена година пам’яті «Голодомор – болючі спогади у розповідях» зі першокурсниками факультету економіки і підприємництва, щоб згадати безневинно убієнних мільйони людей, яких було свідомо винищено. Мову зі студентами вели про три голодомори, які у ХХ столітті пережили українці. Наймасштабніший із них був Голод 1932-1933 років – саме його нині називають геноцидом українського народу. Понад 10 мільйонів людей заморили штучним голодом для досягнення злочинної політичної мети – ослаблення та винищення волелюбного українського селянства – соціальної основи нації. Їх заморили голодом лише за те, що були українцями, за те, що система не могла їх зламати.

Говорили про те, як з оселі забирали усе, що мало хоча б якусь цінність: урожай, худобу, продукти, одяг та інше майно. Говорили про те, як діти і дорослі пухли від голоду, втрачали здоровий глузд. Про те, як батьки у розпачі залишали своїх дітей у дитячих будинках, на вокзалах або вулицях великого міста, аби ті могли врятуватись від голодної смерті. Про трагічні випадки канібалізму. Про морок, що накривав цілі села і міста, і тоді вдавалось вижити одиницям. Про п’ять колосків, які означали безповоротну смерть…

Жменя зерна, перемерзла картоплина, бадилля, бур’ян, кора дерев, жолуді могли врятувати життя. Але кровожадібним було цього замало. У людей забирали останнє, не залишаючи ні найменшої надії на порятунок. Колективізація, розкуркулення, п’ятирічка – це моторошні синоніми повільної і жорстокої смерті цілого народу від голоду.

Під час години пам’яті, присвяченої Голодомору, лунали спогади-перекази, почуті від очевидців тих чорних подій. Сльози наверталися на очі, а серця присутніх переповнювались нестримним хвилюванням і тривогою. Завершуючи зустріч, бібліотекарі звернулись до студентів із проханням запалити свічки пам’яті, щоб вони своїм теплом зігріли душі загиблих, та хвилиною мовчання вшанувати пам'ять жертв Голодоморів.

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Нехай ця пам'ять згуртує, додасть нам віри і сили!

Запалена свічка – це знак нашої пам’яті, це святий вогник, це світло очищення наших душ задля нашого майбутнього. Адже ми не маємо права забувати…

Тетяна Кравченко, директор бібліотеки