Меценати, які любили Україну до глибини своєї кишені

«Кожен мусить робити те, до чого здатний. Я тямлю заробляти гроші, то мушу заробляти їх для України.»

                                                                                                                                                                       Василь Симиренко

Благодійництво, спонсорство, меценатство… Явище, яке називають цими та іншими синонімами, досить поширене в нашому суспільстві. Слово меценат походить від прізвища давньогрецького політичного діяча і письменника першого століття до нашої ери Гая Цилія Мецената, який був радником імператора Августа, що прославився опікою мистецтва. Він став покровителем гуртка поетів, до якого входили Вергілій, Горацій, Проперцій, надавав їм матеріальну підтримку і використовував їх творчість в інтересах імперії.

Саме темі українських меценатів був присвячений історичний лекторій «Симиренки – рід українських патріотів-меценатів», проведений 30 листопада 2020 року працівниками Наукової бібліотеки для студентів-біологів першого курсу у співпраці з кандидатами історичних наук, доцентами кафедри соціально-гуманітарних і правових дисциплін Майєю Костюк і Ольгою Гарбар.

Лекторій розпочався доповіддю провідного бібліотекаря Віри Побережець про таке явище, як «українське меценатство», «меценатство українських жінок». Вона вела мову про те, що, так історично склалося, довгий час Україна не мала своєї державності, яка б стала на захист української культури, мистецтва, освіти, науки і мови, проте знаходилися філантропи та шанувальники українства, які зробили вагомий внесок в розбудову та збереження української нації. Віра Сергіївна навела найяскравіші приклади меценатства в Україні, які беруть свій початок ще в Київській Русі. Про Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха, Констянтина Острозького, Петра Могилу та Івана Мазепу, про Анастасію Гольшанську та сестер Олену і Софію Горностаєвих.

Агроном, меценат, громадський діяч, видавець Євген Чикаленко мав принцип: «Треба любити Україну не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Ним було багато зроблено благодійних актів для розвитку української мови, вкладав кошти у видання українських газет, журналів, він підтримував матеріально Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, збудував у Львові академічний дім для студентів, фінансував діяльність заснованого наприкінці ХІХ століття наукове товариство імені Тараса Шевченка. У своїй книзі «Розмова про мову», в якій він доводить необхідність запровадження рідної мови в пресі, науці, державних та інших установах. З цього приводу Євген Чикаленко писав: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».

Естафету під час історичного лекторію перейняла бібліотекар ІІ категорії Тетяна Сержук, яка представила на розсуд присутніх презентаційний матеріал «Симеренки – рід український патріотів».

Протягом ХІХ-ХХ століть родина Симиренків дала Україні видатних підприємців – засновників цукрової промисловості, машинобудування, суднобудування, видатних інженерів конструкторів, всесвітньо відомих вчених плодоводів, меценатів української культури, збереження національних святинь. З метою вшанування їх пам’яті Городищенська рада прийняла рішення про оголошення 2020 року роком родини Симиренків. У 2020 році виповнюється 230 років з дня народження Федора Симиренка, основоположника цього роду, 200 років – Платона Симиренка, 185 років – Василя Симиренка і 165 років Левка Симиренка.

Тетяна Сержук повідала аудиторії важливі етапи в житті Симиренків. ЇЇ розповідь доповнили своїми доповіддями студентка 11 мб-б групи Діана Короткова, студенти 11б групи Микита Сусанов, Анастасія Вохкова та Василь Кобернік, а також кандидат історичних наук Майя Костюк.

Федір Симиренко був кріпаком, але за порадою тестя Михайла Яхненка Федір разом із ним орендує водяні млини на річці Росі. Згодом вони самі будували їх на річці Вільшанці, між містом Городищем і селом Млієвом. Поступово Федір Степанович розбагатів і викупив себе й свою родину з кріпацтва. Вони заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка провадила торгівлю зерном, худобою, займалась будівництвом млинів. Учасники фірми шукали нові проекти. Одним з таких проектів був проект з цукрової промисловості. Цей напрямок виявився дуже вдалим і фірма Яхненків і Симиренка досягла справжнього розквіту у 40-х роках XIX ст.

Разом із успіхами у підприємництві зростала й родина Федора Симиренка. У нього було п’ятеро синів і дві дочки: Платон, Іван, Параска, Василь, Михайло, Антон та Наталя. Ініціатива заснування цукрового заводу належала старшому синові Платону Симиренку, який був освіченою людиною, він закінчивши кращий пансіонат Золотова в Одесі, чотири роки навчався у Паризькому політехнічному інституті. Платон розробив детальний план майбутнього цукрового заводу на зразок найдосконаліших французьких заводів.

Також Платон Федорович Симиренко побудував у Млієві перший в Україні та перший такого рівня в Росії машинобудівний завод і розпочав виробництво вітчизняного устаткування для цукрових заводів та сільськогосподарських машин удосконаленої конструкції. Тут були побудовані перші металеві пароплави, які започаткували сучасне пароплавство на Дніпрі – «Українець» та «Ярослав Мудрий».

У голодний 1830 рік торговий дім Симиренків став займатися справами благодійності й упродовж кількох місяців годував близько 10 тисяч біженців. У 1858 р. Симиренки завершили будівництво дерев’яної церкви при Мліївському заводі, а також збудували дім для священнослужителів та училище для дітей працівників заводу.

Симиренки опікувались освітою. Розширення промислового виробництва на Україні вимагав також підготовки вітчизняних кадрів середнього та вищого рівня. Платон Симиренко підготував проект, який забезпечував таку підготовку інженерних кадрів у Київській політехніці. Він запропонував спеціальний податок, який вираховувався із кожного пуда цукру на його користь, а брат Платона Василь пожертвував на цю справу 2 тис. руб. Вони забезпечували виплату стипендій Симиренків на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира. У 1861 році Платон Федорович подає прохання про дозвіл на відкриття у Млієві технічного училища для підготовки молодших спеціалістів

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» під час кримської кампанії пожертвувала 10 тисяч рублів на потреби поранених і хворих.

Платон Симиренко особисто сприяв виходу в світ у 1860 році Шевченкового «Кобзаря», який розповсюджувався безкоштовно серед селян, робітників та службовців цукрозаводів Київської губернії.

Крім того Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний дендропарк, а згодом славетні оранжереї й розсадник, який пізніше було перетворено у науково-дослідний інститут, який діє і сьогодні.

Брат Платона Федоровича Симиренка Василь Симиренко був одним з найбільших меценатів України. Впродовж 40 років регулярно передавав десяту частину своїх прибутків на українські культурні цілі: покривав дефіцити журналів «Київська старовина», «Україна», «Громадська думка» та ін. Він фінансово підтримував українських вчених і письменників, зокрема Михайла Драгоманова та Михайла Коцюбинського.

У 1912 році він пожертвував у 100 тис. руб. для Наукового товариства ім. Шевченка. Весь маєток, близько 10 млн. руб., в разі його смерті записав на фінансування української культури. Цією фундацією мало опікуватися товариство допомоги українській літературі, мистецтву й науці. Воєнні події й революція зашкодили реалізації цієї фундації.

Син Платона Левко захопився народницьким рухом і палко служив ідеї просвітництва українського народу, за що його переслідували і царський, і більшовицький уряди. Та Левко й на засланні у Східному Сибіру садив сади, виводив нові сорти яблунь. Коли повернувся до Млієва, то створив такий сад, рівного якому не було не тільки в Росії, а й в усій Європі, заснував школу садівництва. Лев Симиренко cтворив маточний колекційній сад та один із найкращих у Європі розсадників. Та все одно це його не врятувало. У 1920 році від рук чекістів Лев Симиренко загинув.

У липні 1918 р. на базі його помологічного розсадника створено центральну садово-городню дослідницьку станцію, яку очолив син і продовжувач справи Льва Платоновича професор Володимир Львович Симиренко. Створені нові сорти яблук «Слава переможцям», «Черкаське врожайне», «Лісостепове» та інші, що прославили мліївських садівників. Завершилась доля Володимира Симиренка, як і батькова, розстрілом, тільки вже у 1937 році й з більшими муками.

На завершення історичного лекторію провідний бібліотекар Наталя Михайлова ознайомила студентів з науковими працями Симиренків, які знаходяться у фонді Наукової бібліотеки, і запросила усіх особисто доторкнутися до історії садівничої науки в музейній кімнаті бібліотеки.

Симиренки – могутній родовід, який своєю титанічною працею вписав яскраву сторінку в промисловість, машинобудування, суднобудування, цукроваріння, садівництво, культуру українського народу. Цей родовід гідний шани за своє вільнодумство, високу порядність, чесність, людяність, за патріотизм. Симиренки – це ідеальний образ інтелектуальної, культурної і меценатської еліти України у всі час, це приклад для наслідування наших сучасників.

Проводячи історичний лекторій «Симиренки – рід українських патріотів-меценатів», працівники Наукової бібліотеки, насамперед, переслідували виховну мету. Адже так важливо для молоді в стінах закладу вищої освіти не лише здобути науку, а й стати справжньою людиною з великої літери «Л», наділеною талантом, розумом, працьовитістю, порядністю, шляхетністю, манерами, жертовністю і, беззаперечно, любов’ю до України.

Тетяна Кравченко, директор бібліотеки