Михайло Старицький - корифей українського театру
Михайло Петрович Старицький – талановитий драматург, поет, прозаїк, режисер, організатор театральних труп, перекладач на українську мову творів світової літератури.
Михайло Петрович Старицький народився 14(2) грудня 1840 року у селі Кліщенці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Чорнобаївського району Черкаської області) в родині небагатого поміщика.
У дванадцять років залишився круглим сиротою і його під свою опіку взяв дядько – Віталій Лисенко, батько відомого українського композитора Миколи Лисенко. У родині Лисенків завжди панувала атмосфера інтелігентності та затишку. Будучі високоосвіченими людьми вони вільно спілкувались українською, російською, німецькою, французькою, англійською мовами.
У спогадах «К биографии Н.В. Лысенка» Михайло Старицький пише: «Я остался круглым сиротою на двенадцатом году жизни и был принят опекуном моим, дядей по матери, В.Р. Лысенком в свою семью, в которой впервые и увидел троюродного брата свого – Николая…
Хотя мы воспитывались в разных гимназиях (я – в Полтавской, в он – в Харьковской, но по праздникам каникулы проводили всегда вместе, в одной семье, ставшей и мне за родную. В нашей детской дружбе всё было общее: и радость, и горе, и делились мы каждой мыслью, каждым настроением, не скрывая друг от друга ничего. С университета (сначала Харьковского, а потом Киевского) мы идем почти нерозлучно по жизненному пути… Общность убеждений и национальных симпатий сблизила нас ещё больше; а далее – я женился на сестре Софии Витальевне и по родству стал еще ближе».
У Києві Михайло Старицький розпочав свою літературну діяльність. Він робить переклади віршів О. Пушкіна, М. Лермонтова. У 1864 році пише лібрето опери «Гаркуша».
У 1865 році Старицький закінчує університет. Разом з Миколою Лисенком організовує українські спектаклі, концерти, пише багато віршів.
У 1872 році Михайло Старицький написав вірш «Виклик», який Микола Лисенко перетворив на пісню, відому далеко за межами України – це «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», яку часто вважають народною. Символічно, що цей гімн вічному коханню співали і будуть співати не одне покоління вихованців нашого навчального закладу. А в далекому 1908 році в особисті записники майбутні агрономи і плодоводи уманського училища землеробства і садівництва натхненно переписували чарівні строки, які були надруковані у четвертому номері «Української музи».
1881 року Михайло Петрович видає збірник оригінальних віршів «З давнього зшитку. Пісні та думи». До якого увішли і переклади побутових сербських пісень, переклади з Гейне, Байрона, Міцкевича, Сирокомлі, Некрасова та інші.
У 1882 році видав переклад «Гамлета» В. Шекспіра. У 1883-1884 роках організовує і видає українське періодичне видання «Рада». На жаль вийшло всього лише два томи.
У 1885 році Михайло Старицький створив нову театральну трупу і до 90-х років плідно працював, як режисер і артист, у народному театрі. У ці роки з-під його пера з’являються його найкращі драми: «У темряві», «Талан», «Оборона Буші» та інші.
Як писала Галина Закіпна, провідний науковець Одеського літературного музею: «М.П. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший Всеросійський з’їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як: В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та інші. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з’їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування українського слова царизмом. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури».
З 1895 року Михайло Петрович Старицький все більше віддається літературній діяльності.
З антології «Українська муза» (випуск № 4), яка виходила у 1908 році в Києві під редакцією Олекси Коваленко, учні уманського училища садівництва могли дізнатись що: «Крім українських творів, Старицький написав (разом з дочкою – письменницею Людмилою Михайлівною Старицькою-Черняхівською) роман російською мовою «Перед бурею» – з часів Хмельниччини». Талановита, високоосвічена дочка Михайла Петровича була співавтором романів «Богдан Хмельницький», «Розбійник Кармелюк», «Молодість Мазепи», «Червоний диявол», «Руїна», які виходили у радянські часи тільки за авторством батька, бо Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська була у чорному списку репресованої української інтелігенції.
Разом з дочкою була написана історична повість «Останні орли» вперше опублікована російською мовою у четвертому номері газети «Московский листок». «Последние орлы» довгий час не друкувались і лише у 1968 році видавництво «Дніпро» подарувало читачеві з деякими скороченнями переклад на українську мову Євгена Михайлюка та Микити Шумила «Останніх орлів».
У повісті «Останні орли» висвітлено події повстання українського народу на Правобережні Україні 1768 року під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти проти католицького духовенства і польського панства. За трактовкою Коліївщини повість нагадує поему Тараса Григоровича Шевченка «Гайдамаки». Читач опиняється у сивочолому минулому:
«У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.
Умань сиділа міцним гніздом на невеликому узвишші, що лежало серед безмежної рівнини. Західний бік цього узвишшя обривався стрімкими скелями, а східний спускався м’якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з півдня. Той став прилягав до Грекового лісу й відокремлював його від міста. Серед лісу з-під каміння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Ці джерела давали воду й містечку, яке не мало на огородженому частоколом терені ані цистерн, ані колодязів»…
…«Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, – так що утворилося два вали – верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, – її гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей, козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе».
Будучі важкохворим Михайло Петрович Старицький продовжував писати. В останнє десятиліття він написав багато віршів українською мовою:
Вмерла муза моя… Ох, недовго вона
Гріла світлом самотнії дні:
Поспадали квітки, догоріли огні,
Непрозориста ніч, як могила, сумна.
Михайло Старицький помер 27(14) квітня 1904 року. Місцем його вічного спокою стало Байкове кладовище у Києві.
Ще у 1876 році Старицький написав вірш «До молоді», який не втратив своєї актуальності і сьогодні:
На вас, завзятці-юнаки,
Борці за щастя України,
Кладу найкращії думки,
Мої сподіванки єдині.
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду…
Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світі всує,
Нехай вона ваш дух гартує
У чесній, славній боротьбі!
А сьогодні нашим читачам працівники Наукової бібліотеки пропонують роман-драму Юрія Хорунжого «Борвій».
Цікаво разом з автором поринути в атмосферу другої половини XIX століття, складного періоду у громадському і культурному житті нашого народу. Особисто відчути мрії, сумніви, творчі пошуки поета, драматурга, прозаїка, перекладача, видавця, театрального і громадського діяча Михайла Старицького. Зрозуміти чому його п’єси «За двома зайцями», «Циганка Аза», «Ой не ходи Грицю, та на вечорниці», «Маруся Богуславка», прозова трилогія про Богдана Хмельницького, роман про Устима Кармелюка та інші твори увійшли до скарбниці української класичної літератури. Назву роману «Борвій» автор взяв з однойменного віршу М.Старицького, написаного 1902 року:
…Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати,
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!
Тож завітайте на абонемент художньої літератури – на вас чекає книжкова виставка присвячена 180 річниці від дня народження Михайла Петровича Старицького.
Довгими зимовими вечорами гортаючи сторінки безсмертних творінь, ви відчуєте себе причетними до духовної і літературної спадщини своєї країни.
Наталія Михайлова, провідний бібліотекар
