Незалежність: жінки, що творили історію
Все найпрекрасніше, що є в світі пов’язано з жінкою, адже, без жінки уявити наш світ неможливо. І він – цей світ – у якому є жінка – прекрасний. Жінка поєднала в собі все найкраще: і теплоту душі, і ніжність, і красу, і гармонію витонченості, жіночності.
Незважаючи на відносну самостійність і незалежність українок, усе-таки біля керма влади стояли чоловіки, а жінки почувалися другорядними в багатьох проявах життя. Традиційно вважалося, що головне призначення жінки – це народжувати і виховувати діток, дбати про чоловіка і вести домашнє господарство. Та врешті-решт жінки почали боротися за рівноправність із чоловіками. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття сталася важлива подія: жінки здобули виборче право (тобто право віддавати свій голос за того чи того політика під час виборів), чим забезпечили собі підґрунтя для свободи, рівноправ’я з чоловіками та незалежності. Жінки змогли здобувати вищу освіту, долучатися до науки, вільно творити. Українські жінки завжди були творчими. Саме їхня творчість формувала особливі риси України і власне українок.
Роль жінки в житті нації та творенні держави переоцінити неможливо. Історія України знає багато славетних жінок, які доклали титанічних зусиль, щоб утвердилась наша нація на своїй землі, щоб про нашу державу дізнались у всьому світі. Однак ми про них дуже мало знаємо.
КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Велика княгиня Ольга стала першою жінкою-правителькою, яку церква вважає святою. Але свої високі титули вона дістала за цілком земні справи.
Її князювання було винятковою подією для суворих часів середньовіччя. В усій Європі панувала фізична сила, кожен государ був насамперед воєначальником, а на київському престолі порядкувала жінка. Княгиня Ольга дбала про розвиток держави, прагнула, щоб про Русь дізналися інші європейські держави, здійснила багато перетворень. Вона запровадила чіткі норми збирання данини зі слов’ян – тобто тепер люди розуміли, скільки і чого мають віддати князям за захист своїх земель від ворогів. А зробила це вона тому, що пам’ятала, від чого загинув її чоловік, князь Ігор. Згідно з літописом, князя Ігоря вбили розлючені люди зі слов’янського племені древлян. Зібравши данину, він повертався в Київ, однак на півдорозі додому йому здалося, що він узяв замало різного добра у древлян, а тому знову повернувся до них. Древляни обурилися такою нахабністю Ігоря, прив’язали його до стовбурів двох схилених до землі дерев, відпустили дерева – і тіло князя розірвалося на дві частини. Синові Ольги й Ігоря Святославу тоді було тільки три роки, тож очолити державу він не міг, тому правителькою Русі стала вдова Ольга. Княгиня тричі криваво помстилася древлянам за вбивство її чоловіка. Що вдієш, середньовіччя було часом суворим, і життя тоді важило значно менше, ніж нині. А святою Ольга стала за спробу хрестити Русь.
Після прийняття християнства княгиня почала руйнувати язичницькі капища і будувати храми. Вона спорудила дерев’яну церкву Св. Софії у Києві. Пізніше на її місці був побудований Софійський собор. Хоча княгині не вдалося повсюдно запровадити християнство на Русі (це зробив її онук Володимир) православна церква віднесла її до сану святих.
Ольга правила 19 років. Була вона вольовою, енергійною і мудрою правителькою. За ці роки Київська Русь перетворилася на могутню державу. Вперше в історії київської держави княгиня навела порядок у збирані і розмірах данини. У 946 році Ольга ліквідувала місцеве князювання і давньоруська земля підкорилася безпосередньої владі. При ній виник новий спосіб поповнення державної скарбниці шляхом видобутку хутра, полювання на визначених територіях, що ставали державними мисливськими угіддями. Розвивалося бортництво, що давало на користь держави мед і віск, які разом із хутром були важливими товарами для торгівлі з іншими країнами.
Двічі побувавши у Константинополі Ольга підписала союзницькі договори. З тієї пори руські загони служили імператору, а Візантія платила за це данину.
Передавши владу синові Святославові (964), Ольга відійшла від державних справ і 969 р. померла. Як свідчить літописець «плакали за нею плачем великим син її й онуки її, і всі люди».
Ольгу по праву можна вважати однією із засновників Київської Русі держави. З князюванням Ольги настав новий етап в розвитку Київської Русі держави.
РОКСОЛАНА
Яскравий приклад втілення традиційних рис українки – Роксолана (Анастасія Лісовська). Ця цілеспрямована, самостійна, хитра й розумна жінка змогла приборкати свого чоловіка – турецького султана Сулеймана І Пишного. Анастасія Лісовська, дочка священика з містечка Рогатин на Галичині (нині Івано-Франківська область), під ім’ям Роксолани ввійшла в історію як впливова султанша. Другим ім’ям Насті в гаремі було Хурем – «та, що сміється», адже улюблениця султана мала веселу вдачу й гострий язик, усмішка ніколи не сходила з її обличчя. Одна з найосвіченіших жінок свого часу, Роксолана приймала іноземних послів, відповідала на послання іноземних правителів, впливових вельмож і художників. Європейські монархи передусім слали гінців саме до неї, а не до Сулеймана. У XVI столітті флорентійці навіть розмістили у своїй картинній галереї парадний портрет Хурем, для якого вона позувала венеціанському художникові. То був єдиний жіночий портрет серед зображень султанів у тюрбанах. Роксолана – унікальний випадок у світовій історії. Навряд чи десь знайдеться інша жінка, яка понад три десятиліття була однією з найвпливовіших постатей, та ще й у мусульманському світі!
МАРУСЯ ЧУРАЙ
Маруся Чурай народилася між 1625 та 1629 роками. Нібито жила у Полтаві в середині XVII ст. вона була донькою урядника козачого Полтавського добровільного полку, який у бою з польською шляхтою під Кумейками потрапив у полон і був страчений у Варшаві 1638 р. Зростила Марусю мати. Документальних свідчень, записів народних перекладів про Марусю Чурай немає. Досить цілісний образ народної поетеси склався під впливом літератури XIX ст. До її образу зверталися О. Шкляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Владимиров, Г. Бораковський, А. Боровиковський та ін.
Маруся Чурай – автор багатьох пісень, відомих нині як народні: «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі». В своїх пісенних баладах співачка відтворила події особистого життя – палку, але нерозділену любов до Гриця («Стелися, стелися, зелений гороше», «Чи ти, милий»). У найвідомішій пісні-баладі «Ой не ходи, Грицю» відображено останні події життя Марусі, яка отруїла зрадливого коханця. Цей сюжет став основою повістей «Маруся, малоросійська Сапфо» О. Шаховського (1839), «У неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської (1909) та багатьох інших творів, зокрема сучасного роману у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко (1979, 1983). На початку XIX ст. цю пісню-баладу було перекладено німецькою, французькою та польською мовами. Її використав Ф. Ліст у своїй фортепіанній «Українській баладі», а мелодію пісні «Віють вітри, віють буйні» – у фортепіанній п'єсі «Думка», які були створені під час перебування композитора в Україні.
У 1987 р. в Полтаві споруджено і названо на честь легендарної дівчини «Співоче поле Марусі Чурай».
У Марусі була цікава доля: не пробачивши зради, дівчина отруїла невірного коханого й була засуджена до страти. Завдяки її яскравому таланту, її пісням, з якими йшли на війну козаки, дівчину помилував Богдан Хмельницикий.
СОФІЯ ОКУНЕВСЬКА
Софія Окуневська – перша жінка лікарка та перша галичанка, що здобула університетську освіту. А написавши докторську дисертацію про анемію крові, стала ще й першою жінкою, що отримала ступінь доктора медицини.
Незважаючи на отриманий диплом та, навіть, захищену дисертацію, гідну роботу Окуневська знайти не могла. Лікарський фах Софії Окуневської в Польщі не визнали. Не через професійну нездатність, а тому що вона – жінка.
Лише з 1 жовтня 1903 року вона почала практикувати у Львові, у добродійній приватній «Народній лічниці» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Персонал працював на благодійних засадах. З-поміж різних відділень Софія одразу обрала гінекологію і, фактично, стала першою гінекологинею в Галичині.
Вона розгорнула при «Народній лічниці» активну діяльність: уперше в Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також вона уклала словник української медичної термінології і була співініціаторкою створення «Лікарської комісії» – першої профспілки лікарів.
Під час Першої світової війни пішла лікувати українців в австрійські табори. По закінченню війни Софія розлучилася з чоловіком та нарешті відкрила свою власну лікарську практику.
Окуневська була першим лікарем Галичини і Австро-Угорщини, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.
Померла Софія у 61 рік. Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА
Першим досвідом співу для Соломії Крушельницької був домашній хор. Під час одного з таких виступів у юну Соломію закохався молодий семінарист Зенон Гудковський. Зачарований голосом і вродою він попросив її руки, і батьки дали згоду. На скасуванні заручин наполягала сама Соломія. Однак Амвросій Крушельницький підтримав доньку в її виборі. На сцені Львівської опери Соломія Крушельницька дебютувала, коли їй виповнився 21 рік. Саме тоді її помітила італійська прима Джемма Беллінчоні, яка переконує дівчину продовжити навчання в Італії. У другій половині 1890-х років почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. У перші десятиріччя найбільш популярними на оперній сцені були четверо чоловіків – Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо та Федір Шаляпін. І лише одна жінка змогла зрівнятися з ними – це була Соломія Крушельницька. 17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. 29 травня – на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем’єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу – тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Співачка завжди підкреслювала своє походження – на біс виконувала тільки українські пісні. У 30 років Соломія Крушельницька була годувальницею родини і навіть купила рідним будинок у Львові. Лише одного разу Крушельницька скасувала запланований виступ. Після виверження Везувію, лікарі відмовили її від виступів у Палермо. Соломія вирушила у Віареджо, і там зустріла кохання свого життя. Ним став мер міста Віареджо Чезаре Річчоні на 20 років старший за Соломію. У 1938 році помер чоловік Крушельницької. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії. Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, в якій вона жила з сестрою Ганною. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.
Востаннє на сцену Соломія Крушельницька вийшла 1949 року. Рак горла щодня робив голос слабшим, але для цього виступу вона зібрала всі свої сили.
Соломія Амвросіївна Крушельницька померла 16 листопада 1952 року. Її поховано у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
«Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука? Чи пісня й думка кволі?» Ці рядки належать відомій українці, яку доля навчила бути стійкою, самостійною, вольовою, адже вона протягом довгих років боролася і протистояла тяжкій хворобі та владі.
Леся Українка – славетна українська поетеса, громадська діячка, послідовний і енергійний борець за незалежність українського народу. Вона виявляла величезний інтерес до історії, поезії та культури, збирала фольклор, вільно володіла болгарською, грецькою, латинською, іспанською, італійською, польською, німецькою, англійською та французькою мовами. У свої дев’ятнадцять написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Здається ми знаємо про неї все. Біографія Лесі Українки містить багато цікавих фактів, про які мова піде далі.
Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.
Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 років написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.
До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.
Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом). Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова – їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово – «мистецтво».
Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси – Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.
Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США.
У 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. На честь письменниці він отримав назву – 2616 Леся.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Всесвітньо відомий художник Пабло Пікассо колись сказав так: «Якби в нас була художниця такого рівня, ми змусили б заговорити про неї весь світ». І казав він це не про абикого, а саме про українську художницю. Її ім’я – Катерина Білокур. Проста селянка з Київщини, талановита художниця-самоук. Вона стала відомою на весь світ після того, як 1954 року її картини було виставлено в Парижі. Але це аж ніяк не зменшило осуд і нерозуміння односельців і родичів, які вважали її малювання безглуздим і вбачали в цій справі лише спробу ухилитися від роботи. Однак вона крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби, робила їх сама; не маючи художньої освіти, навчалася в природи. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні незвичайним чуттям кольору та сприймаються як прославлення природи й людини. Творчість української художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань світової культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. В державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння.
Композитор Леся Дичко створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль, документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» та художній двосерійний фільм «Буйна», видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.
ОЛЕНА КАЗИМИРЧАК-ПОЛОНСЬКА
Олена Казимирчак-Полонська – жінка-астроном, науковою теорією якої досі користуються при запуску космічних зондів.
Основні роботи присвячені вивченню руху комет, зокрема еволюції їх орбіт. Особливу увагу приділяла короткоперіодичним кометам. Встановила, що характерними закономірностями руху таких комет є їхнє зближення з великими планетами, в основному з Юпітером. Досліджувала рухи 35 короткоперіодичних комет різних планетних сімейств з урахуванням їхніх збурень за час з 1660 по 2060. Встановила, що низка комет з сімейств Сатурну і Урану захоплювалися Юпітером, визначила типи змін кометних орбіт. Детально досліджувала еволюцію орбіти комети Вольфа I, встановила при цьому вплив великих збуджень з боку Юпітера і негравітаційних ефектів. Показала, що вплив великих планет є основним чинником, що діє на трансформацію кометних орбіт. Дала переконливе обґрунтування гіпотези захоплення короткоперіодичних комет великими планетами і намітила загальні закономірності еволюції кометних орбіт, починаючи з майже параболічних і закінчуючи короткоперіодичними.
Роботи Казимирчак-Полонської були відмічені в 1968 році премією імені Ф.О. Бредіхіна, присудженої «за велику серію робіт за період 1961–1968роках, присвячених побудові чисельних теорій рухів короткоперіодичних комет, проблемі еволюції їхніх орбіт у віковому масштабі й дослідження проходження комет».
З 1980 року активно працювала в області історії церкви і біблеїстики (оригінальні твори і переклади – О. І. Казимирчак-Полонська добре володіла польською, французькою і німецькою мовами). У 1987 році прийняла чернече постриження з ім'ям Олена.
ЛІНА КОСТЕНКО
Відома поетеса Ліна Костенко почала писати вірші десь в 14 років. Захоплення було серйозним і стало її долею. В її тогочасних поезіях зразу вгадувався неабиякий талант, було зрозуміло, що в неї рідкісне обдарування, що вона діамант, який потребує тільки огранення.
Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950–1960-х років. Період так званих шестидесятників створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, щось авангардне, але безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.
Збірки її віршів «Проміння землі» та «Вітрила» викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.
На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961 року, її піддавали критиці, був знятий із плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів», зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.
У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка – в Україні.
Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом із І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня, як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.
У 1968 р. написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті Літературна Україна. Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».
Ліна робила все можливе, щоб прорватися до читача через штучно створену облогу, але не погоджувалась ні найменший компроміс.
Справжній переполох серед чиновників викликав рукопис історичного роману «Маруся Чурай». Вихід кожної книжки давався поетесі дуже нелегко. Але видані її книжки користувалися величезною популярністю. Ліна Костенко – це геніальна особистість, прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Поетів такого масштабу народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до істини.
Творчість Ліни Костенко можна позначити ключовими словами: пам’ять, творчість, любов, природа. А ще в неї загострене розуміння краси. Саме на ґрунті розведеної до культу краси і постають її поетичні шедеври.
Марія Фіткаленко, провідний бібліотекар
