Пасіка університету – 120 років історії
Щороку 19 серпня Україна вітає працівників медової справи, людей, які присвятили своє життя догляду за бджолами та виготовленню унікального природного еліксиру здоров’я – меду. День пасічника почали відзначати з 1997 року відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми (№ 815/97).
Бджільництво, як галузь сільського господарства, відоме з давніх-давен, але науковий прорив відбувся наприкінці XIX століття, коли на зміну варварській «роєбійній» системі, коли дуплянки з медовими стільниками просто розбивали, аби зібрати солодкий бджолиний нектар, прийшла раціональна система ведення бджільництва. Шлях від першого рамкового вулика до сучасних моделей має тяглість не одне століття. Знання, досвід, ідеї з раціонального бджільництва передавали людям через книги, журнали, виставки, але найефективнішим засобом були навчальні заклади.
У ХІХ ст. Уманське училище землеробства і садівництва (нині Уманський національний університет) стало одним із перших осередків для вивчення бджільництва в Україні.
Бджільництво, як дисципліну навчальної програми, почали викладати лише 1912 року. Пасіка ж при училищі існувала ще з часів Головного училища садівництва в Одесі (1844–1859), але вона існувала як самостійний відокремлений відділ навчального господарства, де вихованці отримували основні практичні навички догляду за бджолами.
Після переведення училища до Умані 1859 року пасіку облаштували й тут. Нею опікувався інспектор училища Павло Григорович Анциферов аж до 1892 року, коли та перейшла під керівництво лаборанта Володимира Петровича Максимчика. Спочатку на пасіці були вулики двох систем: Левицького – 24 штуки і Зубарєва – 3 штуки. Під пасіку віддали три гектари в північній частині земель училища з лісовими та декоративними деревами. В.П. Максимчик до отриманих 27 додав ще власні вулики, і 1893 року їх було вже 40, 1895 р. – 70, 1896 р. – 90, а 1900 року пасіка вже налічувала 130 бджолиних сімей.
Володимир Петрович 1897 року писав: «…Усі роботи на пасіці проводять завідувач пасіки та учні училища… і хоча бджільництво викладають в училищі скорочено (як складову тваринництва), тим паче завжди є охочі, які свій вільний час витрачають на заняття з бджільництва».
1893 року на пасіці для складання матеріалів, запасних вуликів та іншого громіздкого інвентарю побудували приміщення, де, крім комор, були житлові кімнати для столяра і сторожа пасіки, а також накриття для контрольного вулика. Згодом побудували темник для зимівлі бджіл. Спочатку він мав вигляд підземного коридору шириною майже 1 метр, висотою 2 метри. Стіни і стелю нічим не підтримували, оскільки лісовий ґрунт не обсипався. У 1894–1895 роках коридори подовжили, і стало можливим розміщувати 100 і більше рамкових вуликів.
Із 1894 року при училищі почали діяти сільськогосподарські курси, які організували для ознайомлення народних учителів із раціональним веденням різних галузей сільського господарства, зокрема й бджільництва. Кількість охочих відвідувати заняття з тієї чи з тієї дисципліни була різною. Наприклад, вивчати плодівництво приходило 50–60 осіб, городництво – майже 30, бджільництво – до 50 і більше. В окремі роки лекції з бджільництва відвідували до 65–75 слухачів.
Починаючи з 1907 року, в Уманському училищі землеробства і садівництва почав працювати Іполит Іванович Корабльов. У той час він працював спеціалістом із бджільництва і завідувачем пасіки. Завдяки діяльності І.І. Корабльова в училищі була створена зразкова пасіка з усіма господарськими будівлями, майстернею та бібліотекою. Він організував при училищі кабінет бджільництва, а на пасіці – музей, де зберігали моделі вуликів різних систем, медогонки, воскотопки, мікроскопи, лупи, книги з бджільництва, плакати, таблиці, малюнки з анатомії бджіл, гербарій засушених, законсервованих шкідників бджіл і велику розбірну модель бджоли.
Практичні заняття з виготовлення вуликів проходили в майстерні пасіки. Тут кілька робочих увесь рік займалися виготовленням вуликів і рамок до них. На пасіці використовували вулики 20 різних систем, бо коли учень чи курсист попрацює з різними моделями, то він краще знайомиться з ними і зможе оцінити всі переваги та недоліки тієї або тієї системи.
Також працювала майстерня з переробки воску на штучну вощину. Тут за сезон інколи бувало до 2000 бджолярів, переважно селян, зі своїм воском, який вони приносили, аби зробити штучну вощину.
Для селян і народних учителів на базі пасіки постійно діяли курси бджільництва. Тут можна було зустріти представників Київської, Харківської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Полтавської, Таврійської та інших губерній, а також із міст Одеси, Херсона і навіть Кутаїсі.
Курси розпочинали 15 травня і закінчували 1 липня. На вивчення бджільництва було відведено 68 годин, із них 34 години – на вивчення теорії і 34 години – для практики. Практичні заняття проводили на навчальній пасіці. За період свого існування через курси пройшло більше 1500 вчителів, деякі згодом працювали інструкторами з бджільництва.
Слухачі не лише вивчали теорію, але й відточували свою майстерність із виготовлення вуликів, інвентарю, рамок, які при від’їзді додому забирали із собою. Крім цих робіт, курсанти перетоплювали старі вощини на віск, виготовляли штучну вощину, а ще – отримували декілька уроків із виготовлення медовина, адже в навчальному закладі була кафедра технології переробки продукції рослинництва, де з меду варили вино.
Учні, які склали іспит, отримували свідоцтво належного зразка. Також разом із ним видавали книги з кожної навчальної дисципліни та інструмент. Водночас кожен, хто закінчив курси, мав право отримати безкоштовно від училища насіння та різний посадковий матеріал.
Крім учнів і народних учителів, бджільництво вивчали й селяни. Для них були організовані десятимісячні курси, на яких щороку навчалося майже 50 селян. Заняття починали 1–15 лютого і закінчували в середині листопада з таким розрахунком, щоб курсанти могли ознайомитися з усім циклом робіт на пасіці.
Пасіка була дослідно-показовим центром майже для всієї України. Сюди приїжджали люди, які прагнули знань із бджільництва, серед них було чимало селян. Завдяки отриманим знанням вони змогли перейти від колод до рамкових вуликів та оволодіти прогресивними прийомами бджільництва.
1925 року було закуплено ще декілька десятків вуликів, відокремлено навчальну пасіку та створено промислову. На обох пасіках разом налічували більше 200 бджолиних сімей.
До 1941 року пасіка Уманського сільськогосподарського інституту в повному обсязі виконувала своє навчальне завдання, крім того, давала немалий прибуток від реалізації меду та штучної вощини. Після війни пасіка була відновлена і продовжувала працювати. Тут утримували 210 бджолиних сімей, а ще в майстерні виготовляли штучну вощину.
Після смерті Іполита Івановича Корабльова 1951 року його справу продовжила доцент кафедри тваринництва Анастасія Яківна Кучерук. Проводили наукові дослідження, практичні та теоретичні заняття зі студентами, а також роботу з бджолярами, які приїжджали до Умані за новими знаннями. Зокрема, 1962 року на базі інститутської пасіки були організовані курси підвищення кваліфікації для пасічників України, куратором яких була Анастасія Якимівна.
У другій половині ХХ століття навчальна, освітня і наукова роль пасіки почала згасати. 1964 року навчальну пасіку приєднали до пасіки навчального господарства. Після 1991 року, в період економічної кризи, кількість вуликів на пасіці суттєво зменшили, і 2001 року, на жаль, пасіку ліквідували. 2004 року співробітники кафедри тваринництва організували нову навчально-дослідну пасіку, яка мала 20 вуликів. Вона проіснувала декілька років. 2008 року кафедра тваринництва була реорганізована, а курс бджільництва виведений із навчальної програми.
Загалом історія розвитку і функціонування пасіки в університеті налічує майже 120 років копіткої, цікавої та корисної праці, що зробила неоцінений внесок у розвиток бджільництва не лише України, а й світу.
Гасіца Світлана, куратор музейної кімнати історії УНУ
