Петрові батоги
Ні погляду. Ні слова. Ні докору.
Не друзі вже. І ще не вороги.
Незайманий, цвіте в полях цикорій.
В народі він – «петрові батоги»
Небесно-синій. Трепетний, яскравий,
Він вміє квіти високо тримати.
Але для злої волі чи забави
Ніяк не зможеш ти його зламати!
Ірина Лівобережна
Знову квітнуть Петрові батоги оповиті легендами, яких досить багато і не всі вони мають щасливий кінець. Ця рослин оспівана і в прозі, і в поезії. Про Петрові батоги можуть цікаво розповісти науковці ботаніки. Але сьогодні хотілось би згадати про події, які відбувались 77 років потому на нашій землі і про кохання, що залишилось у віршах і продовжується в онуках і правнуках.
Світові події проходять по долях людей з нещадною, руйнівною силою…
1941 рік. Війна підступає до мого рідного міста Умані.
«Особливо кровопролитними були бої 6-ї і 12-ї армій на заході Кіровоградської області. На початку серпня вони, потрапивши в оточення ворога у районі с. Підвисокого Новоархангельського району, вели оборонні бої проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Є. Долматовський, який описав ті трагічні події у книзі «Зелена Брама». Ці дві радянські армії скували навколо себе 22 дивізії і 700 літаків противника, що особливо відзначилися під час боїв у різних країнах Європи. Це допомогло евакуювати з південних областей України заводи, сільгосппродукцію, музейні цінності».(Інтернетдовідка).
Війська німецько-фашистських загарбників увійдуть в Умань 1 серпня 1941 року. Розпочнуться страшні дні окупації і супротивну. Протягом 1941-1944 років активним членом молодіжної підпільної групи Андрія Романщака була Ольга Діденко. У 1997 році в автобіографії Ольга Петрівна напише: «…Миколаївський інститут закінчила в 1937 р. Рік працювала в середній школі на Донбасі, де вийшла заміж за вчителя В.С. Скуратівського. В 1938 р. він дістав призначення завуча Уманської педшколи ( я – викладача). В 1940 р. в січні його взяли в армію, а – в 1941р. загинув у бою під Зеленою Брамою. Зосталися діти: Віталій 1938 р. і Олександр 1939 року народження».
Підпільники всіляко оберігали юну маму. Хоча ні вона, ні її товариші по зброї ще не знали, що Ольга Петрівна у 25 залишилась вдовою. Страшна звістка 1941 року прилетить до неї з запізненням.
Промайнуть роки, виростуть сини, учительську працю Ольга Петрівна змінить на краєзнавчу. У 1962 – 1973 буде працювати екскурсоводом Уманського краєзнавчого музею, створювати експозицію, яка була присвячена Другій світовій війні і збирати спогади учасників війни та місцевих жителів. У 1964 році Ольга Петрівна напише вірш сповнений смутком та болем.
1 |
Петрові батоги Прилітають сині ночі На росяні луги. Закривають сині очі Петрові батоги. Ронять, ронять буйні сльози З-під скорботних вій. Сняться, квітом давні грози, Чорний буревій. Як повзла піхота вперто, Риючись, як кріт; Як тримали руки мертві Їх, цупких, як дріт. Як стриміли серед пекла Через чад і дим; Як випростували стебла З-під важких машин. Як вклонялися прощально За прощальний труд; Як бруднили їх безжально Порох, пил, мазут. Відлітають сині ночі З росяних лугів. Розцвітають сині очі Петрових батогів. Буде спека, град і вітер, І сніги, сніги… Є такі на світі квіти – Петрові батоги . |
Цвітіння Петрових батогів влітку 2010 року Ольга Петрівна вже не побачила, бо її серце зупинилось 21 травня.
До 100-річча від дня народження Ольги Петрівни Діденко 2016 року у видавничо-поліграфічному центрі «Візаві» м. Умані вийшла збірка її поезій «Треба слово сказати заповідне, єдине..».
У фонді художньої літератури наші читачі мають змогу отримати і прочитати книгу Євгена Долматовського «Зелена Брама», в якій автор завершує свою розповідь такими словами: «Героический сорок первый год принадлежит двадцатому веку, принадлежит нам. И мы должны помнить, что сперва была Зеленая брама, а триумфальные арки – потом, почти через четыре года». Книга має дарчий напис автора.
Поки не похований останній солдат другої світової війни, поки палає схід України сьогодні ми маємо пам’ятати слова Ольги Діденко написані у 1965 році:
*****
Не забувай про очі сині,
Про карі очі, як огні,
Про чорні дні для України,
Про наші сльози і пісні.
За свіжий біль, за давні втрати,
До серця кривди не бери,
Згадай садок і білу хату,
І наші тихі вечори.
Стрімкі яри, зелені схили,
Пониклих трав німий відчай –
То все невидимі могили.
Не забувай, не забувай…
Колючий дріт, гармати, грати…
Не забувай іще одно,
Що нам не гнутися, стояти,
І, може, вистоять дано.
Ось про що мені нагадали Петрові батоги. Дивовижна квітка, яку ми іноді зовсім не помічаємо під своїми ногами.
Наталія Михайлова,
провідний бібліотекар
