«Розстріляне відродження» в історії Уманського національного університету
Музеї відіграють важливу роль у збереженні історичної та культурної спадщини для майбутніх поколінь, адже, передусім, являються скарбницею матеріальних та нематеріальних свідчень про людину, культуру, історію та природу. Особливе місце в системі музейних установ належить музеям закладів вищої освіти, які зберігають і популяризують історію регіону, в якому знаходяться, через призму накопичення інформаційного масиву про розвиток науки та освіти. В той же час вони сприяють реалізації освітнього, виховного і наукового процесів у навчальних закладах. Адже виховання молодого покоління на фактах з історії, на біографіях реальних людей, які творили історію, сприяють кращому сприйняттю, осмисленню почутого і побаченого.
Музейна кімната історії Уманського національного університету садівництва розповідає про історію становлення навчального закладу протягом трьох століть.
Найскладнішим і найтрагічнішим, звичайно, був початок ХХ століття. Україна виборювала свою незалежність від більшовицької росії, на жаль, перемога була не на боці нашої держави, але життя тривало, народ продовжував супротив, якщо не зброєю, то словом. У перших рядах борців за національну ідентичність стояла інтелігенція: письменники, митці театру і кіно, художники, науковці. Прагнення справжніх українців жити за традиціями своє Батьківщини викликало агресію з боку російських загарбників. Наслідками цього були голодомори, репресії, розстріли, табори для «неблагонадійних».
Знаковим прикладом розправи сталінської машини стало винищення національної еліти України в 1920–1930 роках ХХ ст. Письменники та поети, художники та музиканти, працівник сфери кіно та театру, вчені та освітяни масово заарештовувались та були засудженні до розстрілу або відбування покарання в таборах за те, що любили свою Батьківщину і намагались зберегти свою національну ідентичність. Знищувались кращі діячі культури та науки, які вступили у «несвідомий» конфлікт із тоталітарною владою, адже тримались осторонь від будь-якої політичної чи воєнної боротьби. В історії України цей період відомий як доба «розстріляного відродження».
Серед «розстріляного відродження» є імена героїв, життя яких пов’язане з Уманським національним університетом садівництва. Саме про них буде далі йти мова. Протягом усієї своєї історії існування університету залишається сповідачем національної ідеї України, відстоював її цілісність і неподільність, тут виховуються справжні патріоти.
Одним із найпалкіших національних ідеологів початку ХХ ст. був випускник Уманського училища садівництва і землеробства, талановитий військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, талановитий публіцист, сценарист, артист кіно Юрко Тютюнник (Тютюнник Юрій Йосипович).
Народився Юрко Тютюнник 20 квітня 1891 року у селі Будище на Черкащині. Змалку майбутній діяч Української революції був схильний до науки: самотужки навчився читати по «Кобзареві» Тараса Шевченка, за три роки вивчився в однокласному сільському училищі і без зайвих зусиль навчався в Уманському училищі садівництва і землеробства. До речі, навчальний заклад був обраний не випадково. Хлопець був привчений до селянської праці, залюбки брався за будь-яку роботу, але найбільше йому до душі була роботу в садку та догляд за пасікою. Влаштувати Юрка до уманського училища порадив сам Левко Платонович Симиренко: «Раджу вам влаштувати сина на навчання в Уманську сільськогосподарську школу. Буде з нього путній садівник і пасічник» [7]. Після успішного закінчення навчання здібного садівника запросив Левко Платонович до себе на роботу в помологічний сад у Мліїві.
Бажаючи продовжити навчання у вищій школі, Юрко Тютюнник у 1913 році склав іспити до Київської приватної гімназії, але був мобілізований до війська. Військову кар’єру він розпочав солдатом 6-го Сибірського стрілецького полку. Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії. Деякий час Юрко Йосипович разом із Червоною армією воював проти денікінців. Та зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, підтримав антикомуністичне повстання, перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною. Саме Тютюнник став одним із ініціаторів Першого зимового походу 1919–1920 років та командував повстанською армією в Другому зимовому поході в листопаді 1921 року. Після розгрому останнього з невеликим загоном пробився до Польщі. Тут він написав та видав книгу «Зимовий похід 1919–1920 років», але це була не перша проба пера Юрка Тютюнника. Ще вісімнадцятилітнім юнаком він став кореспондентом «Земської газети», хоча і не мав філологічної освіти. Весь його фундамент у публіцистиці – це, перш за все, «Кобзар», книги українських письменників та, безперечно, газети, журнали та політична література, до читання яких брата привчив Іван Тютюнник, член партії есерів.
Через два роки, у 1923 році, радянська влада хитрощами виманила Юрка Тютюнника в Україну під приводом очолити революційне повстання. Його заарештовують. Тривалий час він відмовлявся від співпраці з радянськими органами, але тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і донькою з ультиматумом: або покаянний лист, або всім смерть. Для широкого загалу повідомили, що він перейшов на бік радянської влади добровільно. Після звільнення оселився в Харкові, працював сценаристом у Всеукраїнському кінофотоуправлінні. Разом з Олександром Довженком та Майком Йогансеном написав сценарій фільму «Звенигора». Зблизився з членами ВАПЛІТЕ та Юрієм Яновським, який під впливом його спогадів написав роман «Чотири шаблі». Знявся у пропагандистському художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру»), де зіграв самого себе.
А в країні в цей час накочувалася хвиля тотальної колективізації. Юрко Тютюнник, родом із села, не міг спокійно сприймати прояви сталінської політики. Одного разу не втримався і негативно висловився щодо методів радянської влади. Зворотна реакція не забарилася. У 1929 році чоловік був заарештований та розстріляний 20 жовтня 1930 року за «контрреволюційну діяльність».
Юрко Тютюнник був неординарною особистістю. Йому пророкували у різні часи різне, але блискуче майбутнє. Одні бачили в ньому талановитого вченого-садівника, інші – публіциста. Однозначно всі погоджувались, що Тютюнник – блискучий стратег і військовий. Кінокритики називали його не лише здібним сценаристом, а й актором. Був він своїм і серед письменників.
Випускник Уманського училища землеробства і садівництва Юрко Тютюнник пройшов буремний життєвий шлях борця за незалежність України і загинув від рук тоталітарного режиму, заслуговує на шану і вічну пам’ять. В експозиції музею кімнати історії УНУС окремий розділ присвячений випускникам та викладачам, що прожили життя в боротьбі за національну ідентичність. Серед них й ім’я Юрка Тютюнника.
Більшовицький режим у 1920-х роках ХХ ст. проводив політику українізації, але не з любові до України та її культури. Українізація стала вимушеним кроком, поступкою потужному українському супротиву, який тривав і після поразки Української революції 1917–1921 років. Вона стала поштовхом до формування покоління «Розстріляного відродження» – плеяди українських діячів культури 1920–1930 років минулого століття, які були знищені тоталітарним режимом лише за те, що були українцями, котрі створювали високохудожні твори українською мовою.
Вихор революційних перемін увірвався й до Уманського агротехнікуму. Молодь, яка залишила село і прийшла до міста у пошуках нового, кращого життя, не хотіла задовольнятися лише освітою, вона прагнула побороти традиції старої буржуазної школи, прагнула голосно заявити про себе. Всі жадали нового. Про майбутні репресії ще ніхто не здогадувався і, навіть, вірив у переваги встановлення більшовицької влади.
Уманський краєзнавець Микола Федорович Комарницький у газеті «Уманська зоря» від 28.01.1983 року так описує літературне життя тих років: «В грудні 1923 року в Умані виникло перше літературне об’єднання – Уманська філія Спілки селянських письменників «Плуг». До цієї філії входили Онуфрій Турган, Василь Заєць, Юрій Лавріненко (автор знаменитої антології «Розстріляне відродження»), згодом – один із керівників «Плуга» Володимир Штангей, а також Антон Лісовий (Хуторян), Роман Гуцало, Ярослав Гримайло, Михайло Шульга-Шульженко та інші. В місцевій газеті «Робітничо-селянська правда» з’явилася перша літературна сторінка цієї філії, де були надруковані твори студентів агротехнікуму Онуфрія Тургана, Павла Костика, Василя Зайця, Антона Лісового-Хуторяна».
Уманські плужани, шукаючи нових форм літературної роботи, за якихось 2-3 роки в місцевій газеті «Робітничо-селянська правда» опублікували 26 літературних сторінок. Студент Уманського агропеолітехнікуму, а згодом відомий письменник Петро Лановенко у свій книзі «Первоцвіт» писав: «У двадцяті роки студенти мали велику пристрасть до всіляких диспутів, громадських та літературних судів. Судили героїв книг, які набрали широкого розголосу, а в підшефних селах «неписьменного», «п’яницю», «релігійника», «заповзятого курця», «брехню», «недбайливого селянина»... Найкращим «прокурором» в агротехнікумі вважався ерудит Микола Крупський... Із «захисників» прославилися Онуфрій Турган і Василь Заєць». Онуфрій (Онопрій) Турган – один з тих, чиє ім’я увійде до трагічного списку «розстріляного відродження».
Народився Онуфрій в 1900 році в селі Лозуватка, що неподалік м. Шполи. Мав жагу до знань: закінчив сільську земську школу, займався самоосвітою і у 1920 році став студентом Уманського агротехніку. Він був дуже помітною, діяльною постаттю, хоч і не відзначався особливими зовнішніми рисами: низенький, натоптаний, енергійний. Свої розмови він любив супроводжувати жестами рук і мімікою обличчя. Чудовий лектор, дуже весела, товариська людина з м’яким гумором. Його в Умані інколи називали «маленьким Остапом Вишнею», зокрема й за гумор і сатиру в публікаціях. Однокурсник, доктор сільськогосподарських наук, директор Науково-дослідного інституту ґрунтознавства й агрохімії Микола Крупський згадував, що Онуфрій Турган був талановитим студентом, гарно навчався, мав активну громадську позицію. Він був головою старостату, відвідував літстудію технікуму, де редагував рукописний літературний журнал «Хвиля». Література займала важливе місце в житті юнака, що писав різножанрові твори: вірші, оповідання, повісті, фейлетони. Саме Турган у 1923 році разом із ініціативною групою студентів започатковує Уманську філію спілки селянських письменників «Плуг» при літстудії, що функціонувала в Альма матері.
Після закінчення агротехнікуму юнак працював у редакції уманської газети «Робітничо-селянська правда». В 1925 році завершується уманський період письменника, що став найпродуктивнішим і вирішальним у його долі. Цього року він написав повість «Зелена буйність», офіційно став членом спілки «Плуг», на 2-му Всеукраїнському з’їзді «Плуга» його обрали до президії від Уманської філії, а також кандидатом у члени ЦК «Плуга». Одружившись з уманською письменницею Раїсою Троянкер у тому ж 1925 році, Онуфрій Турган перебирається до столиці України – Харкова.
В архіві музейної кімнати історії Уманського національного університету садівництва зберігається канцелярська книга «Журнал для реєстрації виданих дипломів і свідоцтв 1923–1934 роки» (мова оригіналу – рос.), в якій на сторінці 72 під № 684 є запис про те, що диплом Тургану Онуфрію Івановичу відправлено за адресою: «м. Харків, вулиці Червоний Письменник, будинок «Слово», кв. 38, 19.02.1933 р.» . Саме цей запис засвідчує факт проживання Онуфрія Тургана в славнозвісному будинку «Слово» і причетності молодого автора до трагічних подій, що відбулися там. Будинок «Слово» – це будинок, збудований наприкінці 1920-их років кооперативом літераторів, в якому протягом 1930–1938 років було репресовано мешканців сорока із шістдесяти шести квартир, багатьох з них розстріляли.
Будучи цілком і повністю лояльним до більшовицького режиму, ба навіть будучи активним прихильником його ідей, Онуфрій Турган теж, як і його колеги-письменники, не уникнув трагічної долі, що спіткала мешканців будинку «Слово»: він був безневинно знищений цим же режимом. У 1937 році в його рідному селі Лозоватці почалися повальні арешти. Органи НКВС «викрили» в селі справжнє контрреволюційне «гніздо». За кілька днів заарештували 33 лозоватських «шпигунів-повстанців». Майже всіх заарештованих було розстріляно на околиці Черкас у ніч на 1 листопада 1937 року. Серед розстріляних тої ночі був і талановитий поет Степан Бен, близький товариш Онуфрія Тургана, якому згодом інкримінували заснування та управління контрреволюційною повстанською організацією у с. Лозоватка. Його заарештували 5 листопада 1937 року. Фінал трагічний – розстріл на околиці Черкас уночі 15 січня 1938 року.
У 1920-х роках ХХ ст. м. Умань було одне із найпомітніших нестоличних міст на культурній мапі України. А в Уманському агротехнікумі бурхливо вирувало літературно-мистецьке життя.
Актова зала закладу освіти завжди була місцем важливих мистецьких подій. Тут у 1920 році репетирували студенти, які брали участь у масових сценах вистави «Гайдамаки» українського режисера Леся Курбаса, який з Київським драматичним театром перебував в Умані на гастролях.
Зі сцени читав свої вірші Мирослав Ірчан (Андрій Бабюк), а в 1926 році студентська молодь радо вітала поета Володимира Сосюру. «Влітку 1926 року В. М. Сосюра завітав до старовинної Умані, щоб познайомитися з нашим містом, побувати в чарівній Софіївці, а заразом зустрітись і з місцевими літераторами-початківцями. В актовому залі агротехнікуму за участю Володимира Сосюри на початку липня було проведено два літературних вечори. Зала, що вмістила понад 800 душ, була запалена вогнем Сосюриної поезії. Оплески і гучні вітання поета обернулися в затяжну бурю. Нічого подібного агротехнікум давно вже не бачив», – так описує зустріч з поетом Микола Комарницький у газеті «Уманська зоря».
Архів музейної кімнати історії Уманського національного університету садівництва зберігає унікальне фото 1928 року. На ньому зображено групу студентів агротехнікуму разом із українськими письменниками, що приїхали до Умані на запрошення редакції газети «Селянська правда». Одна із трьох запланованих літературних зустрічей відбулася й в агротехнікумі. Серед них Григорій Шкурупій і Валер’ян Підмогильний, яких згодом спіткала участь жертв сталінського терору.
3 листопада 1937 року «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» вище згадані українські митці: Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Григорій Шкурупій і Валер’ян Підмогильний, були страчені, а Володимир Сосюр трьома роками раніше, у 1934 році, був примусово направлений на лікування до психіатричної лікарні, так званої Сабурової дачі. Тоді ж розстріляли Миколу Куліша, Матвія Яворського, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Михайла Козоріса, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового та інші. 1937 рік став кульмінацією репресивних дій доби «розстріляного відродження».
Комуністичний терор 1930 років, що прийшов на зміну українському відродженню 1920 років, занапастив значну частину української інтелігенції, серед яких були і науковці.
Показовим прикладом стала біографія знаного вченого-садівника, основоположника наукового садівництва, засновника Мліївської дослідної станції садівництва Володимира Левковича Симиренка, який у 1932–1933 роках працював професором Уманського сільськогосподарського інституту.
Наприкінці 1931 року під час роботи Всесоюзної наради зі стандартизації асортименту плодових культур Володимир Симиренко сміливо виступив проти «мічурінських наукових досягнень» у селекції. Розплата за викриття авантюризму і невігластва в науці не забарилась. У 1933 році вченого заарештували. Справу професора Симиренка розглядала судтрійка ДПУ УРСР, що засудила вченого до страти. Згодом страту замінили десятьма роками суворого режиму. Позбавлення волі Володимир Левкович відбував у Херсонській виправно-трудовій колонії з листопада 1933 до кінця грудня 1936 року. Звільнившись з колонії, поїхав до Москви, де його затримали і після тривалого слідства на Луб’янці відправили у розпорядження тресту Держплодрозсадника в Курську область. Вчений зі світовим ім’ям працював під наглядом чекістів звичайним агрономом. Весною 1938 року його знову звинуватили у контрреволюційній діяльності та засудили до страти через розстріл, що відбувся у ніч з 17 на 18 серпня 1938 року.
Володимир Левкович Симиренко залишив по собі значний епістолярний доробок. Найвизначніші його наукові праці – «Плодовий розсадник» (1929) та «Плодові асортименти України» (1930), крайня з книг зберігається у книжковому фонді бібліотеки Уманського національного університету садівництва. У 1925 році вчений започаткував перший україномовний журнал «Вісник садівництва, виноградарства та городництва», а у 1930 році – «Садівництво та городництво». На початку 1930 років, у добу «розстріляного відродження», коли наступ на українську культуру та науку зазнав свого апогею, обидва часописи були закриті.
Трагічна доля покоління 1920–1930 років ХХ ст. демонструє всю силу духу народу України. Більшість жертв сталінського терору були реабілітовані вкінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в ссср. До нас вони дійшли різними шляхами. Багато з них видавалися за кордоном. Деякі втрачені назавжди…
Випускнику Уманського агротехнікуму 1925 року, літературознавцю, публіцисту, критику та редактору Юрію Андріяновичу Лавріненку вдалося не лише вберегти, а й повернути в український культурний простір 45 імен великих і незнаних літераторів. Сталось це в 1959 році, коли у Франції вийшла друком його антологія «Розстріляне відродження», яка стало найвагомішою працею всього його життя. Юрій Лавріненко в книзі охопив творчість усіх, хто потрапив у жорна репресій, трактуючи «розстріляне відродження» як найтрагічнішу сторінку в багатовіковому нищенні української духовності.
Юрій Андріянович Лавріненко (псевдонім Юрій Дивнич) народився 3 травня 1905 року в с. Хижинцях Лисянського району. Навчався в Уманському агротехнікумі, про що свідчить запис в канцелярській книзі «Журнал для реєстрації виданих дипломів. 1923–1934 роки». Тут він долучився до літературного життя, став членом літературної організації «Плуг», освоїв ази літературної діяльності.
У 1926 році випускник агротехнікуму продовжує навчання на літературному факультеті Харківського університету (тоді Інституту профосвіти). У 1930 році – аспірантурі Харківського науково-дослідного інституту ім. Т. Г. Шевченка. В той же час пише літературознавчі праці «Василь Елан-Блакитний», «Василь Чумак», «Творчість Павла Тичини».
Особисті погляди Юрія Лавріненка на літературу соцреалізму стають підставою для його арештів у 1933–1935 роках. Протягом 1935–1939 років він відбуває термін у Норильському концтаборі. Під час Другої світової війни емігрував до Німеччини, а в 1950 році – до США. Фізично публіцист знаходився далеко від Батьківщини, але душею і серцем був з нею одним цілим. Це і спонукало Юрія Андріяновича писати про тих, кого знав, пам’ятав і любив. Через багато років його душа разом з антологією «Розстріляне відродження» повернулась до України.
Упродовж короткого терміну творчої діяльності покоління «розстріляного відродження» створило літературні та наукові роботи, твори мистецтва високої проби. Його представники вірили, що революція сформує не лише нове суспільство, але й нове мистецтво. Це була цілком реальна мета, якби не одне «але» – безкомпромісний терор, спрямований на все українське. Наразі не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів. Тому дуже важлива робота, як пошукова, так і популяризаційна, пов’язана із «розстріляним відродженням». Адже винищення інтелігенції, яке здійснювалось різними методами: репресіями, голодом, розстрілами, шантажем, відкинуло Україну не десятки років в минуле. Особливо актуально це сьогодні, коли знову і знову триває боротьба за незалежність Батьківщини. Не можна забувати тих, хто боровся і віддав своє життя за право жити за традиціями української нації. І в цьому основне завдання музейних установ усіх рівнів: від найменших до найбільших. Лише артефакти, справжні документи можуть відокремити правду від пропагандистської брехні, що ллється на українців з боку агресора – росії.
Юрко Тютюнник, Онуфрій Турган, Володимир Симиренко, Юрій Лавріненко є національною гордістю, прикладом для сучасного молодого покоління, обов’язком якого є розбудова успішної України.
Тетяна Кравченко, директор бібліотеки
Світлана Гасіца, куратор музейної кімнати історії УНУ
