Шляхетні українки: до 125-річчя з дня народження Надії Суровцевої
Не того мені жаль, що я зазнала мало щастя, а того, що не змогла зробити своїй батьківщині нічого, що змарнувала сили тільки на одне: витримати.
У історії боротьби за кращу долю українського народу і волю України героїчну сторінку писали українські жінки, починаючи з давньоруських часів і до сьогоднішнього дня. Коли в інших країнах, героями ставали чоловіки, то в Україні маємо зразки надзвичайної свідомості та надзвичайного героїзму жіноцтва. України, як ніяка інша країна, наповнена проявами саме жіночого героїзму.
З метою вшанування представниці шляхетних українок та з нагоди 125-річчя з дня народження жінки надзвичайної долі Суровцевої Надії Віталіївни 18 березня 2021 року працівниками бібліотеки спільно з кафедрою соціально-гуманітарних і правових дисциплін для студентів 11-а групи було проведено історичний лекторій «Шляхетні українки: Надія Суровцева». Провідний бібліотекар Віра Побережець по матеріалах Уманського краєзнавчого музею підготовила презентацію «Несхибна Надія», яку провели заступник директора бібліотеки Світлана Прокопенко і бібліотекар І категорії Тетяна Маєвська.
З доповіддями виступили студенти Сава Гранов «Провісниця нової ери», Петро Воробйов «Шлях на Голгофу» Анастасія Поліщук «У пошуках втраченого часу».
Великою страдницею і героїнею, вірною дочкою України називав нашу землячку Надію Віталіївну Суровцеву Володимир Сосюра. Вона стала першою в Європі жінкою, що мала ранг посла, першою українкою, яка отримала науковий ступінь доктора філософських наук. Була помічником М. Грушевського, колегою О. Довженка, В. Винниченка та М. Бажана. Саме за її спогадами О. Солженіцин писав свій «Архіпелаг ГУЛАГ».
Надія Суровцева за покликом долі завжди опинялась в горнилі найзапекліших історичних подій. Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть ХХ століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями.
Надія Суровцева народилась 18 березня 1896 році в Києві в родині юриста й вчительки. В 1903 році родина переїхала до Умані. Надія вступила до місцевої гімназії, в якій діяла спілка студентів і вчителів, небайдужих до долі України, рідного народу, його історії та мови. Суровцева пригадує, що разом із учителькою Кірою Даниловою носила в уманську тюрму передачі і квіти заарештованому за революційну пропаганду вчителеві. «То були мої перші кроки до в’язниці», – напише вона пізніше. Закінчивши гімназію із золотою медаллю, дівчина мріє продовжити навчання, бо була переконана, що саме освіта дає людині внутрішню незалежність. Та на той час жінка в Російській імперії могла здобути вищу освіту лише в декількох навчальних закладах. За батьківського благословення в 1913 році Надія їде в Санкт-Петербург, де вступає на історико-філологічний факультет Вищих жіночих Бестужевських курсів Сант-Петербурєького університету (навчання не завершила через революційні події). Там її зацікавила українська Громада «Українське студенське землятство». Після початку Першої світової війни продовжувала навчання і водночас працювала медсестрою в українському лазареті в Петербурзі на Тучковій Набережні. Як представниця групи Євгена Нероновича, що займала антивоєнні позиції, переїхала до Києва. Після повернення до Києва, незакінчену петербурзьку освіту продовжила в Київському університеті на історичному та юридичному факультетах, а з 1918 року – також у Консульській академії у м. Київ.
17 березня 1917 року започаткувалося українське державотворення – у Києві постала Центральна Рада. У березні з Петербурга молода студентка приїхала до Києва на зустріч із її головою Михайлом Грушевським з одним запитанням: що робити? «Працювати для України!» – відповів голова. Уже в квітні вона приїхала вдруге із двомастами студентами-українцями. Запальна молодь заходилася відновлювати Українську державу. Уповноваженою Центральної Ради Надія Суровцева прибула в рідну Умань. Тут вона організовувала «Селянську спілку», загітувала полк солдат відстоювати рідний край і їздила по селах агітувати людей створювати органи української влади. На урочистому зібранні жителів округи в липні 1917 року вона зачитала І Універсал Центральної Ради.
«В Умані перший універсал оголошувано урочисто на площі перед військовим собором та школою гімназії, де я навчалася. Відбувся молебень, поблагословив вишукане військо отець Макарій Крамаренко, промовив кілька слів, а потім поставив мене на стіл посеред майдану, між солдатськими рядами, і стояла я в білій, як наречена, сукні, і дзвінко, на скільки вистачило голосу, вимовила перші слова: «Народе Український»… А навкруги війська стояла суцільна стіна селян, викликаних Спілкою з повіту на цей урочистий день.
Отак було проголошено в Умані перший український універсал. Було це в липні 1917 року. Були після того ще універсали, бували урочисті хвилі в моєму житті, але того дня я вже не забуду до смерті, раз не стерли його з пам’яті жодні події мого довгого життя.» (Н. Суровцова. «Спогади»)
Ось її послужний список в роки Української Народної Республіки: комісар Центральної Ради, секретар Державного секретаріату внутрішніх справ, згодом Секретаріату зовнішніх зносин, начальник протокольного відділу Міністерства закордонних справ при гетьмані Скоропадському. Знавець кількох мов, Надія Суровцева, стала першою жінкою в Європі, якій було надано ранг Посла. У складі дипломатичної місії вона поїхала на перемовини за кордон і в Україну повернутися не змогла. Більшовики розбили УНР, і Надія Віталіївна із 1921 року зосталася у вимушеній еміграції.
Як діячка міжнародного руху, побувала у США, Канаді. Була співорганізатором Спілки прогресивних журналістів. Як літератор і журналіст, свої оповідання і репортажі друкувала в українських журналах. У Відні прихилилася до комуністичної ідеї й стала членом КП Австрії. Займалася науковою працею і при Віденському університеті захистила докторську дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності». Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Певний час очолювала та була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України».
У 1924 році Надія Віталіївна Суровцева відвідала США й Канаду. Виступала з промовами на численних мітингах. Цей візит став переломним у її суспільно-політичному світогляді: вона повністю перейшла на комуністичну платформу і, повернувшись із США, вступила до лав Австрійської комуністичної партії. Разом із Ф. Корічояером (членом Комінтерну від Австралії), В. Лібкнехтом (сином Карла Лібкнехта) та В. Коссаком перекладала твори В. Леніна для видавництва «Малік», а також художню прозу В. Стефаника та В. Короленка. Видала книжку українських народних казок, десятки її статей і новел з’явилися в журналах «Робітниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газетах «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк), «Робітничій газеті» (Відень).
Сповнена жаги служіння рідному народові, піддавшись на комуністичну пропаганду, повернулася в Україну. В Харкові працювала в Наркоматі закордонних справ, на кіностудії, друкувалася в журналах, вчилася в аспірантурі в академіка Дмитра Багалія. Видала збірку оповідань. Кипуче молоде життя порушив чиновник із ЧК, запропонувавши таємно доносити на посла в Австрії Юрія Коцюбинського і ще кількох українських діячів. Надія Віталіївна відмовилася навідріз. Її заарештували 29 листопада 1927 року й повезли у Москву на розмову із вищим керівництвом ЧК-ДПУ Ягодою, Артузовим. І їм вона відмовила виконувати таку бридку роль. На волю Надія Суровцева вже не вийшла. Перебувала в тюрмах – Луб’янка, Пугачовська кам’яниця в Бутирці. Без суду і слідства її засудили як польсько-німецьку шпигунку на п’ять років одиночки найстрогішої тоді тюрми – Ярославського політізолятора. Щоб духовно не скалічитись, Надія Віталіївна вивчала італійську, японську, тюркські мови.
Відтоді й розпочинається шлях Н.В. Суровцової на Голгофу незламності й життєспроможності, який тривав майже 30 років, років в’язниць і заслань, за яких її ще двічі заарештовували. За ці роки Надія Віталіївна пережила й дуже короткотривале, буквально – «в’язничне» одруження з таким же невільником Дмитром Олицьким. Прожила з обранцем аж... вісім місяців, а потім спочатку забрали її, а потім і його. Дмитра Олицького розстріляли у жовтні 37-го, а Надія Віталіївна навіть не знала.
Після амністії й реаблітаціїв 1960-х роках Надія Віталієвна повернулася в Умань у батьківський дім, який став своєрідним духовним осередком, куди надходили листи з усієї України та за кордону, куди з’їжджалися однодумці, яких об’єднувала патріотизм і любов до України. Надія Віталіївна, хоча вже й була у віці однак навіть і не думала сидіти, склавши руки вона хотіла бути потрібною своєму місту, його мешканцям. Надія Суровцева працювала над упорядкуванням бібліотеки для Уманського краєзнавчого музею. У листах до К. Данилової вона ділилася планами, раділа досягнотому. «Я хочу, щоб «краєзнавство», казенне вивчення загальновідомого спалахнуло гарячим полум’ям любові до батьківщини, на будь-якому відтинку часу й жилплощі». Із непідробленим інтересом краєзнавець взялася за організацію відділу мистецтва в музеї, за створення етнографічного залу, історичного, природничого, нумізматико-філателістського гуртків для школярів. Матеріали для музею Надія Віталієвна відшукувала в архівах, із яких черпала унікальну інформацію про села уманщини, про жителів міста.
До рук дослідниці потрапили й унікальні епістолярії-листування графині Софії Потоцької зі своїм нареченим. Неймовірна історія життя цієї дивовижної жінки навіть надихнула письменницю на створення повісті «Галантний вік». Крім того, у Суровцевої виникла ідея створення пересувної виставки, а згодом-відкриття картиної галереї в приміщенні місцевого польського костьолу... Зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню – графиню Софію Потоцьку, коли працювала в бібліотеках Львова і Києва. Усе зібране передала до польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими й іншими матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про про життя Софії Віттової-Потоцької (1760–822)». Разом з директором краєзнавчого музею Г.Ю. Храбаном переклала поему Трембецького «Софіївка».
Особовий фонд Н.В. Суровцової-Олицької налічує 1830 одиниць збірників. Більшу частину свого архіву Надія Віталіївна передала власноруч до Інституту рукопису НБУВ (тоді відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії Наук УРСР) в 1966 та 1977 роках. Серед матеріалів був і машинописний екземпляр «Спогадів», пізніше опублікованих дослідницею Лесею Никанорівною Падун-Лук’яновою. Їх Надія Віталііївна таким чином «сховала» від обшуків, які почастішали в її помешканні в 70-х роках, ізоляції та «знешкодження» ініціативної літераторки.
Надія Віталіївна Суровцова з тих постатей в історії і культурі України, котрі крізь роки несуть естафету поколінь, вірність ідеалам, що світять і ведуть вперед. Її життєве кредо: «Немає кращих ліків від горя, ніж приносити полегкість іншим». І нехай дороговказом для кожного з нас стануть три поради, які Надія залишила для нащадків: - завжди треба знаходити сили тримати голову прямо і зберігати людську гідність; - в житті завжди є чому радіти, а отже – усміхатись; - життя цікаве, його варто споглядати. І варто – жити.
Надія Віталієвна чимало років провела на заслані, проте не втратила життєвої іскорки, залишилась шляхетною, зі світлою душею і щедрим серцем.
Надія Суровцева не дочекалася незалежності України, на вівтар якої поклала своє життя. Вона померла в Умані 13 квітня 1985 року на дев’яностому році життя.
Віра Побережець, провідний бібліотекар
