«Тобі, праматер, шлю привіт з років що час їх порохом укриє…»
Так писав Освальд Бургардт (Юрій Клен) в своєму вірші «Україна». Це був один із найвидатніших поетів, перекладачів і літературознавців української еміграції, творча спадщина якого довгий час була суворо заборонена.
Про Юрія Клена (це його псевдонім) можна говорити багато, про особливу роль цієї постаті як митця, про його вплив на нові покоління українських письменників. Він повернувся додому в Україну. І кожен жовтень – місяць, коли він народився, і помер він також в жовтні – цікавість до його творчості, до його біографії спалахує з новою силою. Хоча від дня народження поета минає 130 літ, творча спадщина його не перестає бути актуальною. Багаторічний дослідник його творчості Валерій Шевчук пише, що «це була цілком новаторська проза. На жаль він не зміг зробити більше, бо рано помер у Німеччині і тільки почав оцю свою блискучу сторінку. Якби такі постаті, як Юрій Клен не були вилучені з української культури, українська проза та й українська культура взагалі розвивалися дещо по-іншому». Його деякі оповідання, зокрема оповідання «Акації», вважають абсолютним новелістичним шедевром.
Юрій Клен мав неукраїнське коріння. Його справжнє ім’я та прізвище це засвідчує, а також те, що в різні періоди свого життя він писав твори і по-німецьки. Народився він 4 жовтня 1891 року в селі Сербинівка Староконстантинівського району (нині Жмеринського) Хмельницької області в сім’ї Фрідріха Освальда – німецького купця та Каттіни Сидонії Тіль – прибалтійської німкені. В сім’ї поета практикували родинне виховання, де шанували рідну мову та звичаї, але також культивували любов до України, яка стала для Бургардтів другою Батьківщиною. У вразливій душі майбутнього поета назавжди закарбувались картини природи, життя й побуту українського народу. Згодом з батьками він переїжджає до Києва, який відіграв особливу роль в житті Бургардта. Там він закінчив із золотою медаллю Олександрівську гімназію, потім вступив на історико-філологічний факультет університету Святого Володимира, де вивчав англійську, німецьку, французьку мову, історію літератури. У період Першої світової війни його, як німця за походженням, висилають в село Мар’їна гора Архангельської області. В 1918 р. він повертається до Києва, де закінчує університет, вступає в аспірантуру. Там він вивчає германістику. Водночас він викладає в Баришівському соціально-економічному технікумі, що допомагає пережити голодні й холодні післяреволюційні роки.
В той час він познайомився та близько зійшовся з майбутніми неокласиками Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою, Павлом Філіповичем. Особливо теплі стосунки склалися у нього з Миколою Зеровим. І невідомо, чи став би Освальд Бургардт українським поетом Юрієм Кленом, якби не вчителювання в Баришівці та дружба з М. Зеровим, який перевернув його уявлення про українську літературу, зокрема поезію. До того він вважав її слабкою та провінційною, не уявляючи всієї глибини та краси українського слова. Саме Зеров відкрив йому світ рідної літератури, допоміг осмислити її велич, полюбити її лірику. З того часу й почався український поет, відомий згодом як Юрій Клен. Баришівка стала на той час культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва, оскільки культурні контакти не були втрачені.
Але ідилія тривала недовго. Влітку 1921 р. трапилось нещастя: наскочила пирятинська міліція та заарештувала більшість інтелігенції. Освальда разом з усіма відправили до полтавської в’язниці, де він на деякий час опинився в камері смертників, і тільки втручання полтавця Володимира Короленка, який не побоявся звернутися до влади, врятувало його.
Він переїздить до Києва, де займається викладацькою діяльністю. Інтелектуально-художнє життя Києва спочатку не дуже цікавило Освальда, та поступово він, як людина тонкої поетичної душі, примкнув до неокласиків. В той час український неокласицизм був літературним феноменом, який увібрав в себе традиції та досвід античності, російської та західно-європейської літератур, мистецькі традиції Києва. Це було надзвичайне та оригінальне явище. Неокласики увійшли в історію української літератури як група поетів, перекладачів та літературознавців, творчість яких припала на період 20-х – початку 30-х років. Ядро групи неокласиків склали Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Освальд Бургардт, Павло Філіпович. Це було неформальне об’єднання вільних митців. На відміну від інших груп вони не дбали про своє організоване оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилось не лише на творчому рівні, але й під час літературних дискусій 1925–1928 р.р. Неокласики відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох. Вони позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву та романтизму. Крім художньої творчості члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Таке протиставлення неокласиків нігілістичному відношенню до спадщини минулого, утилітарному ставленню до культури, що культивувалось у ті роки як ведучий напрям, прагнення впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва представникам влади здавалось невизнанням тогочасної дійсності.
Бургардт одним із перших зрозумів, що процес національного відродження України в той час знаходився перед суворими, трагічними випробуваннями у суспільстві, тяжко переживав трагедію творчої української інтелігенції, яку влада вважала чи не головною перешкодою сталінському режиму та прирекла її на знищення у суспільстві. Неокласикам, крім перекладання античних авторів, яке влада трактувала як злочин, тобто у відірвану від радянської сучасності тематику (як, мовляв, форму заперечення цієї сучасності), приписували і куркульську ідеологію, і український буржуазний націоналізм (дарма, що всі неокласики добре знали й високо цінували і світову, і російську літературу, не кажучи вже про те, що і Зеров, і Філіпович, і Клен починали власну творчість російською мовою. Освальд Бургардт не давав підстав, потрібних для нищівної критики, як Зеров чи Драй-Хмара, але все-таки і він опинився у зоні прямої небезпеки. Тому, скориставшись своїм німецьким походженням, він разом з жінкою та донькою в 1931 р. виїжджає на лікування до Німеччини і не повертається. В 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Філіпович, М. Драй-Хмара, яких звинуватили в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні та спробі вчинити замахи на представників партії та уряду і в приналежності до таємної терористичної організації, очолюваної професором М. Зеровим. Член цієї групи М. Рильський теж був ув’язнений і просидів в київській Лук’янівській тюрмі майже рік. М. Зеров був розстріляний в 1937 році, П. Філіпович загинув на Соловках в 1937 році, М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в1939 році.
Приїхавши до Німеччини, О. Бургардт пробував себе в літературі, намагаючись писати німецькою мовою, створив чимало майстерних поезій, але згодом переклав їх на українську. Від цього вони стали колоритнішими. Це засвідчувало, що етнічний німець, який вчився російською, – український поет. Виявилося, що українська мова була мовою його серця. Його твори українською мовою були щирі, сердечні, пристрасні. У той час О. Бургардт налагодив зв’язки з Д. Донцовим, який теж перебував у еміграції та почав друкуватися в його журналі «Вісник» під псевдонімами Юрій Клен, Гордій Явір. У перші роки проживання в Німеччині він не мав постійної роботи, жив у родичів, давав приватні уроки. Пізніше читав лекції в Мюнхенському університеті, у 1934 р. отримав посаду лектора на кафедрі славістики в Мюнстерському університеті. Там же захистив докторську дисертацію. В 1936 р. отримав звання професора. Невдовзі поет переїхав у передмістя Мюнстера, де було написано більшість віршів, що склали основу найвідомішої збірки митця «Каравели», пише поему «Прокляті роки», в якій розкриває трагедії Голодомору та масових репресій 30-х років, переживши їх з гіркотою і болем. Це лірико-епічна, писана октавами автобіографічна поема. Це прощання з Україною і прокляття на голови його катів. Іноді цей твір називають реквіємом. Починається він філософськими роздумами про сутність людського буття і про вихід з різних ситуацій абсурду, в які потрапляє людина, нація. Написана вона була в 1937 р.
Найвизначнішим твором Юрія Клена, про який не можна забути ні в який час існування людства, оскільки це твір-попередження, стала поема-епопея «Попіл імперій», в якому чи не вперше в українській літературі були прокляті і сталінський, і гітлерівський режими, виявлено їх антилюдську сутність. До таких висновків поет дійшов не одразу (як і багато емігрантів тих часів він думав, що Третій рейх покликаний врятувати світ від сталінщини). Але жорстока реальність відкрила йому очі. Твір такого спрямування був у той час першим і найвизначнішим серед тих, які засуджували фашистські режими. Він був першим словом протесту.
В 1939 р. Ю. Клена було мобілізовано до німецького війська, де спочатку він перебував на курсах військових перекладачів, а з 1941р. працював при штабі однієї з армій, разом із якою пересувався Україною, і ці жахливі враження митця лягли в основу третьої частини «Попелу імперій». Йому доводилось дуже нелегко, він постійно ризикував життям. За людяне ставлення до українців, допомогу їм він постійно наражався на арешт. Але йому допомогла хвороба. Узимку 1942 року він захворів на плевріт, довго лікувався та був комісований і відкликаний додому.
З січня 1943 року Ю. Клен викладав у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті в Празі. Приїхавши влітку 1943 року в Райхенау (Чехія), поет почав роботу над епопеєю «Попіл імперій», яку продовжував до своєї смерті 30 жовтня 1947 року. Весною 1945 року митець разом з родиною переїхав до Австрії. Якійсь час Ю. Клен читав лекції як позаштатний професор славістики в Інсбруцькому університеті – вів три спецкурси німецькою мовою – «Історична руська граматика», «Билини», «Утворення Київського князівства» та один українською – «Леся Українка та її переклади з Г. Гейне». Юрій Клен популяризував українську літературу в Німеччині, зокрема, відома його робота «Великий український кобзар Тарас Шевченко, 1814-1861» (Інсбрук, 1946), до якої він переклав кілька віршів із «Кобзаря» та дуже успішно виступав із доповідями на цю тему. З травня 1947 року і до своєї смерті в жовтні цього року поет працював головним редактором журналу «Литаври».
Юрій Клен – не тільки поет. Він був обдарований літературним талантом загалом: літературознавець, славіст, германіст, майстерний перекладач. Він переклав на українську мову «Бурю» та «Гамлет» Шекспіра, поезії Дж. Байрона, П. Б. Шеллі, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, С. Єсеніна, М. Язикова, О. Толстого, О. Блока, П. Верлена, С. Маларме, А. Рембо, Е. Верхарна, П. Валері тощо. Перекладацький діапазон митця вражаючий. Він переклав також лібрето до опери Штрауса «Саломея», «Залізні сонети» Й. Вінклера, давньоісландський епос, давньонімецький епос – збірник саг «Едда». Неоцінена й редакторська та упорядницька робота митця: він редагував тридцятитомне видання творів Джека Лондона та чотиритомник Бернарда Шоу, також писав передмови до цих видань; за його редакцією виходили новели С. Цвейга та багатьох інших письменників; виступав із рецензіями на переклади, зарекомендувавши себе гарним та об’єктивним спеціалістом у цій галузі.
Поетична спадщина Юрія Клена – повноправна частина української літератури. Його творчість – яскравий зразок неокласичної поезії. Незалежний у поглядах, принциповий та палкий побірник загальнолюдських цінностей, він усе життя, талант віддав Україні, прагнучи розвивати, збагачувати її, популяризувати серед інших народів. Працюючи для людей, митець вірив, що українська література, батьківська мова знайде свого читача і колись у майбутньому буде вільно лунати на рідних просторах.
Першим твором, написаним Ю. Кленом українською мовою був вірш «Сковорода»:
Піти, піти без цілі і мети…
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать «Цвіти, цвіти!»
Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти…
Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо може це нам вічний заповіт
Оті мандрівки дальні і безкраї,
І може іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
Наталія Чернова, бібліотекар І категорії
