Творець віщого гімну
до 180-річчя від дня народження Павла Платоновича Чубинського
Я в світі щиро працював,
Я сіяв те, що Бог послав
Чубинський П.
Павло Платонович Чубинський увійшов в історію української науки і культури, як визначний вчений-етнограф і фольклорист, журналіст і поет. Юрист за освітою,Чубинський П.П. був активним діячем українського національного руху на Правобережній Україні.
Павло Платонович народився 15 (27) січня 1839 року «въ мъстечкъ Баришполъ Переяславскаго уъзда, Полтавской губерніи. Родители его принадлежали къ небогатымъ дворянамъ.
Воспитаніе он получилъ во 2-й Кіевской гимназіи, по окончаніи которой поступил въ Петербугскій університет. Здъсь он прошел курсъ юридическихъ наукъ въ 1861 г. и по екзамену удостоенъ степени кандидата».
Ім’я Павла Платоновича Чубинського було добре відоме серед освітченної інтелігенції того часу. Але учні Уманського училища садівництва, у переважній більшості, дізнались про нього з лютневого номера «Кіевской старины» за 1884 рік, де був надрукований некролог на смерть великого українця.
Автором некрологу був український вчений-криміналіст та історик права, професор Кістяковський Олександр Федорович. Він писав про свого друга і товариша: «Время окончанія имъ университетского курса было временемъ самаго сильного движенія среди различныхъ общественныхъ сферъ. Въ это время послъдовало освобожденіе крестьянъ. Идеи народолюбія и народоизученія были въ своемъ зенитъ. Пылкая и горячая натура, Павелъ Платоновичъ всецъло отдался служенію господствовавшимъ въ то время идеямъ. Тогда-то положено было начало будущих полезныхъ и важныхъ его трудовъ».
Будучи студентом, Чубинський приєднався до петербурзької української громади, що об’єдналась навколо редакції журналу «Основа».
Це перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії. Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона назвав журнал «найпомітнішим проявом українофільства» у XIX столітті на території Російської імперії. «Основа» навіки поєднала Василя Білозерського (редактор), Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Олександра Кістяковського(секретар), Тараса Шевченка.
Після повернення в Україну Павло Платонович Чубинський поринув у суспільне життя. Царська охранка пильно стежила за «неблагонадійними» особами до списку яких потрапив і Павло Платонович. У вересні 1862 року він напише вірш «Ще не вмерла Україна», який згодом стане гімном України.
1862 року царські власті заслали Чубинського до Архангельської губернії, де він пробув до 1869 року. Під час заслання він не полишає улюбленої справи: бере участь в експедиціях по північних губерніях, вивчає побут місцевого населення. Працює секретарем Архангельського статистичного комітету. Чубинський друкує свої народознавчі статті і виконує обов’язки редактора у виданні «Архангельские губернские ведомости». За наукові здобутки, плідну працю статистика і етнографа Павла Платоновича Чубинського у 1869 році обирають дійсним членом Імператорського Російського Географічного Товариства.
Після повернення в Україну Чубинський очолив наукову експедицію по збиранню етнографічних і статистичних матеріалів Південно-Західного краю: Київщина, Поділля, Волинь. Результатом стали сім томів різноманітного етнографічного, фольклористичного матеріалу: казки, легенди, побутові та обрядові пісні, огляд говорів, народний календар.
За ініціативи Чубинського у 1873 році було створено Київський Південно-Західний відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Завдяки ініціативі і невичерпній енергії Павла Платоновича відділ видав у двох томах «Записки Юго-Западного отдела Императорского Русского Географического Общества» (т. I., Київ, 1874, т. II ., Київ, 1875). В цих виданнях були надруковані дослідження Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та ін.
Етнографічні праці Павла Чубинського високо оцінили вітчизняні та зарубіжні науковці. У 1873 році Імператорське Російське Географічне Товариство нагородило його золотою медаллю «за особенную его деятельность и те неусыпные труды, коим русская наука обязана собранием громадного материала для изучения быта, юридических обычаев и народной жизни Юго-Западного края». У 1875 Чубинському П.П. у Парижі було вручено золоту медаль «Міжнародного етнографічного конгресу». Російською Академією Наук у 1879 році йому була присуджена почесна премія ім. С.С.Уварова «за трудъ экспедиціи въ юго-западномъ краъ».
«Столь лестно оцъниваемые труды Чубинскаго въ матеріальномъ отношеніи не давали ему того, что требовалось для жизни, и он долженъ былъ делить время между трудами по экспедиціи и частными занятиями, принявъ мъсто члена управленія въ одному частномъ предпріятіи; но въ это-же время принималъ участіе и въ общественной дъятельности на пользу науки. Къ этой послъдней относятся его труды по должности секретаря кіевскаго отдъленія императорскаго техническаго общества, секретаря и вице-председателя южно-русскаго отдъла географичесукаго общества и одного изъ главныхъ деятелей по совершенію однодневной переписи г. Кіева въ 1873 г. Въ этотъ- же періодъ он издалъ свои труды относящіеся къ свекло-сахарной промышленности подъ заглавіемъ: «Свекло-сахарные заводы россійской имперіи съ офиціальными статистическими о них данными за компанію 1871- 1872 г. Кіевъ. 1873 г.» Второй выпускъ былъ за 1873, 1874 и 1875 г. Въ 1876 г. имъ первымъ составлена и здана была карта свекло-сахарной промышленности. Эти работы Чубинскаго послужили образцомъ для позднъйшихъ трудовъ, других, работающихъ на этомъ поприщъ».
Кістяковський Олександр Федорович у некролозі дуже обережно написав: «Къ 1876 г. личныя его дъла пришли въ нъкоторое колебательное положеніе, и это не могло не имъть тяжелого вліянія на его здоровье». Але тепер ми можемо говорити про те, що саме у 1876 році грянув лихозвісний Емський указ і заборона публічного вживання української мови. Було закрито Громаду і Південно-Західний відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Михайло Драгоманов опинився за кордоном. А Павло Чубинський, уже вдруге насильно відірваний від рідної землі, був вимушений переїхати до Петербурга. «…И здъсь въ началъ 1877 г. поступил на службу въ министерство путей сообщенія. Окруженный людьми, къ нему дружественными, пользуясь покровительством свого главнаго начальника, адмірала Посьета, о которомъ он не могъ говорить безъ слезъ благодарности, Чубинский скоро занялъ видное мъсто въ числъ дълопроизводителей департамента общихъ дълъ сего министерства. Ему было поручено дъло основанія, разширенія и организаціи желъзнодорожныхъ училищъ. Въ это время он также занятъ былъ вопросомъ объ учрежденіи пенсіонныхъ кассъ для обезпеченія служащихъ на желъзныхъ дорогахъ. Но дъятельность его въ этой службъ была послъднею въ его жизни».
У словах Олександра Федоровича Кістяковського сумним лейтмотивом проступають події в Україні: «Не смотря на то, что служба его пошла отлично, что его достойно оцънили, удары судьбы, предъ тъмъ его постигшіе, глибоко потрясли его организмъ. Кажется, что болезнь его дала ему первое предостереженіе еще передъ отъъздомъ его въ Петербургъ: но тамъ поразилъ его ударъ, который заставилъ его выйти въ отставку. Вступивъ на службу въ апрълъ 1877г., он вышел въ отставку въ томъ-же мъсяцъ 1879 г.»
У 1879 році Павло Платонович Чубинський повертаеться на свій рідний хутір поблизу Борисполя. Через деякий час родина переїхала до Києва. Та попри якісне лікування, турботу родини, не зміг побороти тяжку недугу і 14(26) січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя Павло Чубинський покинув цей світ.
Болем і гордістю пронизані слова О.Ф. Кістяковського, написані 135 років потому: «Достоинство и важность его трудовъ по статистикъ и этнографіи всъми признана: его изслъдованія и собранные имъ матеріалы по этимъ отраслямъ въдънія остануться цъннымъ и неизсякаемымъ источникомъ, изъ котрого будет черпать наука будущих поколеній… Воодушевить других на трудъ, сгруппировать вокругъ себя работниковъ, заставить каждаго выполнить свою часть работы – это было его призваніе и это он доказалъ, между прочимъ, блестящимъ выполненіемъ экспедиціи въ юго-западный край.
П.П.Чубинскій отличался самымъ живымъ характером. Словоохотливый – он былъ весь наружу. Характеръ прямой и открытый. Не безъ малороссійскаго юмора, но чуждый желчности и сарказма, иногда по наружности резкій, он былъ большой добрякъ. Не это-ли доставило ему привязанность многихъ? Въ общественныхъ дълахъ это былъ умъ практическій, реальный, въ дълахъ собственныхъ частныхъ не имълъ большой удачи. По природъ он былъ безкорыстенъ, и это доказалъ выполненіемъ экспедиціи, на которую, кромъ средствъ ему отпущенныхъ, тратилъ и свои».
Доля відвела Павлу Платоновичу Чубинському коротке життя. Його життя було сповнене творчою працею і плідними здобутками. Внесок, зроблений Чубинським в народознавство, важко переоцінити. Фольклористичні дослідження Павла Платоновича цікаві сучасним науковцям. Його безмежна відданість українській національній ідеї жива і сьогодні. Віщі слова вірша «Ще не вмерла Україна» стали символом нації. Гордо пливе над світом на крилах музики Михайла Вербицького державний гімн України.
Наталія Михайлова,
провідний бібліотекар
