-= Меню =-

Василь Симоненко – витязь української поезії (до 85-річчя від дня народження)

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!

Василь Симоненко

  

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївці Лубенського району Полтавської області в селянській родині.

В 1952 році закінчив з золотою медаллю середню школу і вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г. Шевченка. У 1957 році отримав диплом і почав працювати кореспондентом газети «Черкаська правда». Потім  плідна, творча робота у газеті «Молодь Черкащини». В цей час Василь Симоненко  друкується  на сторінках всеукраїнських газет та журналів. Його призначають власним кореспондентом  «Робітничої газети» по Черкаській області. Можливо саме тоді Василь Андрійович отримав відрядження до Умані. Для літературної спільноти Умані він ще не був класиком, а лише талановитою, неординарною особистістю, як пригадував уманський поет Всеволод Піотровський.

Більше піввіку тому написаний вірш, присвячений « Уманським дівчатам».

Умань! Добра, ласкава Умань

Хмари в небі — мов сива шаль.
Я люблю у Софіївці думать,
Із минулого знявши вуаль.

Обійду усі гроти й альтанки,
З водограю нап’юся води.
Розумію, чому уманчанки
На побачення ходять сюди.

 

Ой дівчата, русяві й білі,
Чорні очі — мов стиглий глід!
Не дивитись на вас не в силі,
А мені вже дивитись не слід.

 

І блідніють казкові химери,
І німіє антична краса —
Ви не гірші нічим од Венери,
А вона ж цілий світ потряса.

 

Хто на сонце очей не мружить?
От хіба що сліпі — та й все.
Той, хто вас обмине байдуже,
Мабуть, крем’ях у грудях несе.

 

Я люблю у Софіївці думать,
Відганяючи спогадів рій.
Від сьогодні, ласкава Умань,
Скільки житиму — бранець твій

28.10.1961 

Цей гімн молодості і краси, пережив свого автора і зігріває душу і серце кожному прийдешньому поколінню на уманській землі.

Єдиною прижиттєвою книгою поезій Василя Симоненка стала збірка з промовистою назвою «Тиша і грім» (1962).

Земний шлях поета обірвався 14 грудня 1963 року.

Вірші, які переписувались і розповсюджувались шанувальниками Василя Симоненка, нарешті почали друкуватись, з’явились на прилавках книжкових магазинів, бібліотечних полицях: «Земне тяжіння», «Лебеді материнства»,  для дітей середнього і старшого шкільного віку цікавими були збірки віршів та казок «Народ мій завжди буде», «Вибране», а ще  збірки: «Вино з троянд», «Ти знаєш, що ти людина»,  оповідання і щоденник у збірці «Півні на рушниках», казки «Цар Плаксій і Лоскотун» та «Подорож у країну Навпаки».

У 1995 році Василь Симоненко був посмертно нагороджений Державною премією України імені Т.Г. Шевченка за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

Шанувальників української мови запрошуємо до перегляду ювілейної виставки «Василь Симоненко – витязь української поезії» на абонементі художньої літератури.

Як заповіт сьогодні звучить вірш Василя Симоненка «Ровесникам»:

Ми в світ прийшли успадкувати славу,

 Діла, і думи, й чесні мозолі,

 Батьків велику полум’яну справу,

Що захистила правду на землі.

 

Нам не дрімать на тихому причалі,

Не виливать в кімнатній тишині

Свої дрібненькі втіхи і печалі

В меланхолійні вірші і пісні.

 

Нехай серця не знають супокою,

Хай обганяють мрії часу біг,

І наша юність буде хай такою,

Щоб їй ніхто не заздрити не міг!

 

                                  Наталія Михайлова, провідний бібліотекар.

Останні новини Наукової бібліотеки


  • 27.01.2020 Петро Петрович Гулак-Артемовський на «українському Парнасі»